Я зловила в долоньку сонячний естамп,
і принесла тобі, а ти.. не взяв..
Тож я його, як і попередні, яких ти теж не брав,
а їх уже багато,
посію в серці.
Нехай через терни, але проростуть.
І, може, завтра, а, може, після,
а, може, через сто таких після,
скупчення естампів зростуться в сонце,
воно тебе засліпить, і ти прозрізрієш,
і твоє "не візьму" розтопиться...
Я назбирала жменьку волошок,
і принесла тобі, а ти.. не взяв..
І я їх, як і попередні, яких ти теж не брав,
а їх уже багато,
посію в серце.
Нехай через терни, але проростуть.
І, може, завтра, і, може, після,
а, може, через сто таких після,
розквітне сад.
І ти коли в нього зайдеш, ти більше звідти не вийдеш.
Бо аромат кожної квітки стане для тебе повітрям,
Еритроцити волошок твоє серце живитимуть,
і там розквітне сад, який живе в мені,
і твоє "не візьму" зав'яне.
Минуло завтра, минуло після,
І сто таких після минуло теж.
Засяяло сонце, сад розійшовся,
а твоє "не візьму" залишилось "не взятим".
Лід взагалі тане при нуль градусів,
а твій не розтанув.
Бо з кожним таким завтра,
з кожним таким після, і з кожним таким сотим після,
на кожний мій крок вперед, ти тисячу робив назад,
і твій лід став каменем.
Тому я в серце посію сльози.
А сльози зіткають море,
а в морі здійметься вітер,
а вітром здійметься хвиля,
а хвиля твій камінь точитиме.
І, може... завтра. А, може... після.
А, може, через сто таких після
твоє "не візьму" розіб'ється...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676221
Рубрика: Верлібр
дата надходження 05.07.2016
автор: Дада