Нема народу, Як втратить мову той народ!

     Поема

Бабуся    вишиванку  шила.
Уже  зметала  всі  куски.
Чогось  душа  її  тужила…
А  може  роки  вже  взнаки.

Так,  ніби,  хтось  постукав  в  двері.
Ой,  Боже,  що  це,  на  добро?
Пішла  кульгаючи.  Відкрила.
Поштар  протягує  перо.

Вам  лист.  Державний.  Розпишіться.
Шкребла.  Не  слухалась  рука.
 -  Спокійно,  тітко,  схаменіться,
Бо  ще  оказія  яка…  –  

А  серце,  ніби,  в  п’яти  впало,
Осіла  злякана,  бліда.
 -  Читай,  не  можу,  щось  напало...
Аби  хоч,  Боже,  не  біда.  –


 -  Ну,  що  ж  ви,  тітко  Катерино?  -
 -  Не  можу  я.  Бери,  читай…
Читай,  читай,  моя  дитино.
Листів  з  гербом  боюся  вкрай.  –

Поштар  швиденько  відкриває,
І,  мовчки,  сам  читає  лист,  
А  потім  –  тяженько  зітхає.
Зібравши,  весь  докупи  хист

До  Катерини  промовляє:
«Вас  просит  Родина  простить:
Отец  ваш  осуждён  несправедливо»
Їй  світ  погас,  в  очах,  в  ту  ж  мить.

І  заніміла  Катерина,
І  на  вустах,  немов,  печать…
 -  Ну,  що  ви,  тітко,  вже  година  –
Допоки  будете  мовчать?  –  

Ну,  хоч  заплачте,  вголос,  з  горя,  
Або  силенно  закричіть.  –
 -  Ніхто  не  вичерпає  моря
І  того  болю,  що  болить.  –

 -  Та  ми  живемо!  Будем  жити!
Ніхто  не  може  вбити  нас.
І  хоч  прийшлося  нам  служити  –
Та  прийде  воля  –  уже  час!  –

 -  Прийде,  синочку,    наша  воля
І,  не  хапатимуть  вночі
Нас  чорні  ворони  в  неволю,  
І,  не  сичатимуть  сичі.  –

Сорочка  вишита  лежала.
Закрався  вечір.  Уже  й  ніч.
І  мати  хлопця  вже  шукала,
А  він  –  все  слухав  тітки  річ.

Коли  була  я  ще  маленька  –
Ходила  лише  в  п’ятий  клас,
Ридала  з  горя  наша  ненька:
Вночі  забрали  тата  в  нас.

І  стали  ми  «враги  народа»  -
П’ять  сиріт,  діточок  малих.
Ніде  нам  не  давали  входу,
Наїлись  горя,  лиха  –  лих…

Найменші  –  з  голоду  померли.
Нас  трійко  вижили,  живі.
А  хліб  наш  «Родина»  пожерла.
Нас  Бог  спасав  на  кропиві,

На  лободі  і  на  щириці,
На  всім,  що  вилізло  з  землі.
Ми  пили  воду  із  криниці  –  
Хоч  це,  не  взяли  москалі.

Куди  підеш  –  ворожі  діти.
Нема  дороги,  лише  біль.
Як  повідрубувані  віти.
На  хлібнім  полі,  як  кукіль.

Так  все  життя.  Усіх,  як  воші,
Душила  «Родина»  чужа:
Натурою  податки,  гроші  –
Під  страхом  тюрем  і  «ружжа».

Так  ворогами  й  посивіли,
Батьки  зогнили  в  рудниках.
«Брати»  усе  в  усім  посіли,
А  нам  –  кайдани  на  ногах…

Роти  заклеїли,  зашили,
Посіяли  глибоко  страх.
Це  в  спадщину    нам  залишили:
Он  –  світить  в  кожного  в  очах!

І  всі  бояться  обізватись,
Щоб  не  образився  наш  «брат»,
І  щоб  не  ввічливим  не  здатись.
Такий  сьогодні  толерант.

Вітають  кожного  заброду
І  слухають,  відкривши  рот.
[b]Та,  годі  вже!  Нема  народу,
Як  втратить  мову  той  народ![/b]

Немає  в  роті  два  язики,
Двох  не  бува  державних  мов.
Смішні  не  будьмо  і  безликі,  
Щоб  не  топтали  знов  і  знов!

Хай  вчаться  жити,  як  сусіди
І  поважати  той  народ,
Який  топтали  скрізь,  завсіди,
Хай  не  бещестять  хоч  свій  рот.

І  хай  зупинять  небилиці,
І  вже  не  топчуть  цілий  світ!
Брехливі,  підлі  і  безлиці
Принесли  людям  море  бід.

 -  Забрали  й  нашого,  Катрусю.
Спустіло  геть  тоді  село.
Діди  старі,  жінки,  бабусі,
А  чоловіків  не  було…

Сивіли  з  горя  молодиці:
Як  рятувати  діточок?
Нема  ні  жита  ні  пшениці  –
Шукали  й  поміж  подушок.

Забрали  все.  Мов    подуріли,
Бо  заглядали  навіть  в  піч.
Боялись,  пікнути  не  сміли.
Страшний,  голодний  був  той  рік.

І  їм,  рідненьким,  теж  не  з  медом,
Голодним,  босим  в  Сибірях,
Під  голим  і  морозним  небом
І  під  прикладом,  в  кандалах.

За  що?  За  що  така  наруга?
Ненависть  вовча  у  людей.
Чи  кров  у  вас  вже  чорна,  друга?
Морити  голодом  дітей!

Два  мільйони  й  двісті  тридцять  вісім  тисяч!
Згубив  запеклий  ворог-брат!
Посіяв,  де  не  повернися,
Свою  ненависть  і  розбрат.  

Як  те  забути  й  поклонятись
Катам  всесвітнім,  глитаям!
Пора  нам,  люди,  спам’ятатись:
Ми  не  раби  –  собі  затям!

І  своїм  «каком»  закріпити
Кацапську  мову  назавжди,
Щоб  Україну  задушити,
Щоб  не  вилазила  з  нужди.

Щоб  нас  від  Бога  відділити,
В  розпусту  кинути  в  розбрат,
І  вчили  нас  брехати  й  пити
Й  щоб  ненавидів  брата  брат.

І  всіх  лякають  без  упину
І  сіють  град  свій  і  брехню.
Лишають  родичів  дитину
Й  життя  попалену  стерню.

Тож  просипаймось,  українці,
І  скиньмо  вже  оте  ярмо,
Бо  горя  випили  по  вінця,
В  очах,  неначе,  в  нас  більмо.

І  ми  не  бачимо,  не  чуєм.
Куди  нас  пхнуть,  туди  і  йдем,
І  один  одного  бичуєм,
І  один  одного  клянем.

Тож,  спам’ятаймось,  браття  милі!
До  Бога  вдаймося  усі!
Щоби  не  впасти  нам  в  могилі,
А  бути  в  Господа  в  руці.

Бо  Він  лиш  –  нам  за  оборону
Від  тих  ракет  і  літаків,
Як  уклякнемо  біля  трону
До  ніг  Отця  усіх  Світів.

Як  ми  залишимо  не  Боже,
Усі  байки  і  всіх  божків,
Тоді  спасти  усіх  нас  зможе  –
Отець  всіх  духів  і  Світів.*

*  -  Числа  16:22  "Боже,  Боже  духів  і  кожного  тіла!"  

Галина  Яхневич.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674393
Рубрика: Поема
дата надходження 25.06.2016
автор: Тріумф