[i]На одній із сторінок ФБ Дмитра Беспалого прочитала розповідь про одну стареньку жінку. Наскільки цей випадок мене розчулив, що не втрималась ненаписати вірша. Сталось це в одному із супермаркетів міста Харкова. Історія довго не покидала забути байдужість і відношення до безпомічних старих людей. Я написала вірша на нотах поваги, жалю та любові до стареньких одиноких людей. Фотографія героїні правдива. [/i]
Старенька, зморена й сумна бабуся
За кроком крок, ступала по бруківці.
Літа змінилися. Вже старість в жінки
Та й мабуть, спочивають з Богом друзі.
Іде... худенька... Руки, як в черешні –
шершавий стовбур, що від літ затерся.
Гойдає вітер стан, пройма до серця
Ніхто й не гляне, як в житті старечім.
Зелена хустка, вузликом в зав'язку,
Кафтан давно злиняв свій перший вигляд.
За комірцем, у жилах щупла шия,
І капці, певно, що набили безліч часу.
Велике місто. Незнайомі всюди
Іде старенька, мов предвічна пісня.
Серед чужих – беззахисна і лишня,
Кому до неї... стали черстві люди.
В руках з паперу вимите горнятко,
Хтось з нього певно пив гарячу каву?
Тримає міцно, мов за руку маму
Чи, як колись горнувсь до неї татко.
Дрібних копійок в дні встелилось густо,
Зайшла, всміхнулась, знову поспішила.
Ось тут лежить м'якесенька хлібина,
Ледь не цілує, бо у шлунку пусто.
Стала у чергу. Втішна, як в дитинстві,
Коли давали гроші на цукерки.
Моя хлібина... тішиться й поверхи –
Погладила, щоби не впасти й крихті.
«Ось вам копійки, оплатити стане?» –
Хвилюється, вдивляється у душу.
«Три пят-де-сят...», – касирка тоном глушить –
«Ще двадцять п'ять!» А бабця зі сльозами:
«Немаю більше...» У старих долонях
Лежать копійки, як розчахле поле...
«О Господи, яка ж гірка ти, доле!», -
сказала тихо. Люди повз проходять.
«Я так давно не їла хліба. Можна взяти,
Буханець той, хлібину ту, касирко?
Мені, повірте, дуже-дуже прикро...»
Трусились руки, щоб поїсти мати.
«Ти деньгі забірай і не воняй здесь, горе!», –
Встає, немов гарбуз шикарна пава.
І тут почувши хамство хлопець бравий,
Додав свої монети й мовив з болем:
«Ось вам до хліба!» Ґвалт зчинила пані,
Вже охоронця кличе навіжена,
Стиснули розум бісівські раме́на*,
І не вгамує голос... як на п'єдесталі.
«...де книга скарг? За хамство не пробачу,
(Адміністратор вже стоїть навпроти).
Ваш персонал напевно із голоти?
Навчіться поважати», – зауважу.
Великий гріх... Чи може так по-людськи?
Ніхто не знає, що кого чекає...
Нехай стареньких завжди поважає,
Якщо, ще серце має українське!»
Ось вам і люди – два життя навпроти:
В одних – шматочок неба голубого,
Відкрите серце раю неземного, –
Бо там живуть прості людські чесноти.
А інший світ – безглуздний і жорстокий,
Де замість ласки й доброти – ненависть.
Допоки, ця гординя в світі править –
Любов поборює лихих. Допоки...
Пішла старенька, вдаль пошкандибала...
Ні злості, ані слів вона не чула,
Один буханець хліба пригорнула,
Бо надто світ, який пройшла – кохала.
Іде війна. Добро даруйте, люди!
Бо прийде час, Христос судити буде.
Нехай буття земне вас не остудить,
Добрішими, будь ласка, будьте, люди!
[i]Раме́на* (плечі) — прямокутні об'єми, розташовані по боках
від центральної частини будівлі. [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673052
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.06.2016
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА