Колишуться віти від вітру і пилу,
Схиляють голівки свої на могилу.
Тут тато похований, рідний татусь,
Для доні моєї, найкращий дідусь.
Його вже немає давно серед нас,
Та ран не лікують ні ліки, ні час.
Я ще пам'ятаю батьківський поріг,
І шлях той у поля, до нього що ліг.
Ще очі блакитні, горбинкою ніс,
І руки якими малу мене ніс,
І ямку глибоку, ще на бороді,
Його настанови, такі золоті.
А коси покрила давно сивина,
Це мабуть в душі наступила зима.
Я досі його пам'ятаю живим,
Веселим , бадьорим , таким молодим.
Високого росту та щей футболіст,
Як м'яч ударяв було чути лиш свист,
До нас він ніколи уже не прийде,
Лиш пам'ять у серці назавжди буде.
Ніколи онука не бачив й не бачить,
А хто його скривдив уже не пробачить.
Його час спинився, годинник не йде,
Життя обірвали його молоде.
Я пам'ятник глажу холодний, як лід
Стоїть непорушно червоний граніт.
Із фото всміхається він вдалечінь,
А віти кидають на памятник тінь.
І квіти схилили голівки свої,
А очі вже мокрими стали мої.
Земля тобі пухом ріднесенький мій
Тут серця кусочок лишила я свій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671938
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.06.2016
автор: Лариса Василишина