Наші руки, Маріє, утворюють дивні плетива,
Розминають, як тісто, каміння і чорнозем.
І пишуть слова, характерні якомусь поетові
Під дією того, що ми з собою везем.
Наші плечі, Маріє, тримають на собі небо,
Не дають йому впасти. Ми майже з тобою атланти.
А це змучене небо, кому воно зараз треба?
Хіба проповіднику, може, або спекулянту.
Наші душі, Маріє, сомнамбули й пішоходи,
Що між всіх територій чомусь обирають Київ,
Живуть на вокзалах і в темряві переходів,
Живуть, як злочинці з підписками про невиїзд.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670691
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.06.2016
автор: Ірина Гнатюк