Рід Зеленчуків

Рід  Зеленчуків  -  давній  гуцульській  рід,  що  в  старі  княжі  часи  володів  землями  Чорногори.  Цей  гірський  хребет  здавна  був  їхньою  дідизною.  Резиденція  ватажка  роду  у  раннє  середньовіччя  розташовувалась  в  нинішньому  селі  Зелене,  потім  у  XIV  -  XV  століттях  в  селі  Буркут,  XVI  -  XVII  в  Жєб’є,  потім  знову  в  Зелене  -  на  схилах  гори  Піп-Іван  Чорногірський.  Самі  Зеленчуки  стверджують,  що  колись,  у  VI  -  VIII  століттях  у  них  був  замок  на  вершині  гори  Піп-Іван,  що  тоді  звалась  Чорна  Гора,  де  нині  руїни  обсерваторії,  і  біля  замку  було  капище,  де  жрецями  були  люди  з  роду  Зеленчуків  з  гілки  Студенаків.  Гасло  роду:  «Аби  не  гірше!»  Основний  колір  вишиванок  -  зелений.  Символом  роду  Зеленчуків  здавна  була  квітка  звіробою.  

Згідно  історичних  переказів  самого  роду  Зеленчуків  засновником  роду  був  якийсь  Зело,  що  служив  князю  карпів  і  князь  Грунь  ІІ  Важка  Сокира  (210  -  222)  дарував  йому  за  службу  землі  Чорногори  «у  вічне  володіння».  Хоча  історики  ставляться  до  цього  повідомлення  скептично.  Вважається,  що  рід  Зеленчуків  походить  від  аборигенів  Чорногори,  які  з  давніх  часів,  можливу  з  часів  Гальштадтської  культури  населяли  Чорногору  та  її  околиці,  а  саме  верхів’я  Чорного  Черемошу  та  Прута  (Порати).  Ватажки  роду  Зеленчуків  згадуються  в  «Книзі  Чорного  Сонця»,  зокрема,  Зело  Темний  та  його  син  Зело  Довга  Стріла.  У  361  році  князь  білих  хорватів  Боєслав  І  Сильна  Рука  (340  -  366)  підкорив  племена  карпів  та  бастарнів    і  змусив  ватажків  карпатських  родів  присягнути  йому  на  вірність,  і  поставити  власноручно  у  відповідній  книзі  з  присягою  на  вірність  свої  родові  знаки.  Ця  книга  ввійшла  в  історію  під  назвою  «Книга  Чорного  Сонця»  завдяки  сонячному  затемненню  362  року,  коли,  власне,  ця  книга  і  складалася.  Книга  до  нас  не  дійшла,  але  чисельні  уривки  з  цієї  книги  наводить  візантійський  історик  Інокентій  Синопський  (768  -  824)  у  своїй  праці  «Історія  варварів».  У  цій  же  книзі  він  згадує  «dux  ad  barbarorum  Zelo  Fortis»,  що  брав  участь  у  нападі  на  землі  Візантії  у  632  році.  Є  версія,  що  це  був  ватажок  роду  Зело.  

Про  капище  на  горі  Піп-Іван,  що  в  ті  часи  називалась  Чорна  Гора  мало  що  відомо,  а  перекази  самого  роду  Зеленчуків  історики  дружно  називають  вигадкою.  Є  версія,  що  капище  було  присвячене  богу  Високого  Неба,  що  у  карпів  в  пантеоні  було  верховним  божеством.  Самі  Зеленчуки  багато  розповідають  про  Зореслава  Зело  Довговолосого,  що  нібито  був  головним  жерцем  на  цьому  капищі  десь  у  VIII  столітті.  Переказують,  що  це  капище  в  часи  його  волхвування  відвідували  князі  білих  хорватів  Володислав  ІІ  Ведмідь  (733  -  745)  та  Будислав  І  Вогненний  (745  -  761).  На  капищі  приносили  щорічну  жертву  Високому  Небу  -  чорного  бика.  Ця  кривава  офіра  буцімто  приносилась  в  день  літного  сонцестояння.  Під  час  цього  ритуалу  періодично  відбувалися  вибори  нового  головного  волхва  карпів,  коли  ця  посада  ставала  вакантною.  Відбувалось  це  наступним  чином.  Після  жертвоприношення  один  з  воїнів  (не  зі  стану  жреців)  донесхочу  їв  м'ясо  бика,  потім  над  його  ложем  говорили  слова  правди,  потім  він  лягав  спати  і  той,  кого  він  бачив  у  сні  і  ставав  головним  жрецем  карпів.  

Серед  ватажків  роду  Зело,  що  лише  десь  з  середини  ХІІІ  століття  став  іменуватися  родом  Зеленчуків  відомий  Зело  Мудрий,  що  в  792  році  був  послом  князя  білих  хорватів  Любомира  Х  Синьоокого  (786  -  819)  до  Хозарського  каганату,  з  яким  князь  планував  вести  спільні  військові  дії  проти  Візантії.  Але  згідно,  знову  ж  таки,  візантійських  джерел  посол  вів  себе  зухвало  і  хозари  вбили  його,  що  послужило  причиною  довгої  війни  білих  хорватів  з  хозарами.  

Про  замок  на  вершині  Чорної  Гори,  що  був  твердинею  роду  Зеленчуків  та  їх  ватажків  мало  що  відомо.  Судячи  по  всьому  він  стояв  там  у  V  -  Х  століттях  в  часи  загострення  сутичок  між  різними  гуцульськими  родами,  які  вже  на  той  час  називали  себе  етнонімом  гуцули,  а  не  карпи.  У  легендах  він  називається  «Замком  Чорноти».  Цей  замок  був  обложений  у  838  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Світозара  ІІІ  Срібний  Перстень  (830  -  848)  під  час  війни  між  двома  коаліціями  гуцульських  родів,  які  очолювали  відповідно  рід  Зело  і  рід  Гнєтєса.  Замок  тоді  витримав  облогу,  хоча  ватажок  роду  Зело  -  Зело  Вершник  під  час  сутички  втратив  ліву  руку  і  звався  після  укладення  чергового  перемир’я  Зело  Однорукий.    Вдруге  замок  був  обложений  у  940  році  за  часів  князя  білих  хорватів  Велемира  ІІ  Темного  (932  -  948)  людьми  з  роду  Гропа.  Замок  тоді  був  спалений  вщент  і  більше  не  відбудовувався.  

Після  XIV  століття,  коли  влада  ватажків  гуцульських  родів  занепала,  рід  Зеленчуків  продовжував  контролювати  Чорногору  і  лишався  впливовим  і  сильним  родом  серед  гуцулів.  Серед  ватажків  роду  Зеленчуків  XV  століття  відомий  Зиновій  Зеленчук  (1456  -  1523).  Він  одружився  з  Василиною  Стефлюк  -  поєдналися  і  породичалися  два  давніх  гуцульських  роди,  які  довгий  час  ворогували.  У  цієї  подружньої  пари  народилось  двадцять  п’ять  дітей  -  п'ятнадцять  синів  і  десять  дочок.  Всі  вони  вижили  не  дивлячись  на  високий  рівень  дитячої  смертності  серед  горян  в  ті  часи.  Крім  такої  чисельної  родини  Зиновій  Зеленчук  відомий  ще  будівництвом  великого  водяного  млина,  що  стояв  біля  нинішнього  села  Великий  Ходак  і  в  ті  часи  був  найбільший  водяний  млин  у  Карпатах.  Цей  млин  простояв  до  великої  повені  1679  року  і  про  нього  складено  чимало  легенд  і  казок  як  про  обитель  нечистої  сили,  що  в  цьому  млині  жила  і  волю  мельника  виконувала.  Ходять  вперті  чутки,  що  привид  мельника  Федьо  Зеленчука  з’являється  щороку  біля  того  місця,  де  стояв  млин  в  ніч  на  Івана  Купала  у  білій  подертій  свиті  і  говорить  подорожнім:  «Жорна  млина  втопилися  в  Черемоші».  

У  XVІІ  столітті  з  роду  Зеленчуків  був  відомий  ґазда  Василь  Зеленчук  (1601  -  1677),  якого  називали  в  Карпатах  «Дзень-дзелень  Зеленчук».  Він  мав  величезні  стада  овець  і  торгував  овечим  лоєм  та  шерстю  в  Косові,  Космачі,  Коломиї  та  в  Надвірній.  Він  настільки  розбагатів,  що  вважався  найбагатшим  гуцульським  ґаздою.  Він  завжди  носив  з  собою  торбечку  з  золотими  монетами,  які  постійно  дзвеніли,  за  що  він  і  отримав  таке  прізвисько.  Він  розділив  свої  статки  між  синами  Андрієм,  Іваном  та  Петром,  які  довго  між  собою  ворогували  після  смерті  батька,  але  потім  всі  ці  статки  і  багатство  пустили  за  вітром  прославившись  марнотрацтвом.  У  XVIII  столітті  жив  відомий  знахар  Марко  Зеленчук  (1720  -  1825).  До  нього  зверталися  навіть  тодішні  магнати  і  можновладці.  Ще  ходили  вперті  чутки,  що  він  знається  з  нечистим  і  чаклує.  Він  жив  у  селі  Топільче  і  дожив  до  віку  105  років.  Про  нього  розповідають,  що  колись  він  у  віці  99  років  переходив  кладку  через  Черемош  і  впав  у  воду.  Його  дістали  з  ріки,  а  він  плакав.  Тоді  його  спитали:  «Діду,  чого  плачете,  Ви  часом  не  забилися?»  «Ні,  не  забився,  але  бачите,  який  я  став  незграбний,  а  що  буде  як  я  зістаріюсь?»

Серед  опришків  XVIII  століття  був  відомий  Максим  Зеленчук,  що  був  соратником  Олекси  Дувбуша.  Саме  про  Максима  Зеленчука  казали,  що  йому  відомо  де  Олекса  Довбуш  похований  і  де  він  заховав  свої  скарби,  хоча  сам  він  запевняв,  що  «то  все  байка».  Про  його  подальшу  долю  нічого  не  відомо.  В  останнє  його  бачили  в  селі  Гринява  в  1750  році  і  після  цього  він  загадково  зник.  

У  ХІХ  столітті  жив  відомий  гуцульський  пасічник  Микола  Зеленчук  (1831  -  1910),  що  тримав  пасіки  на  Чорногорі  і  його  мед  славився  далеко  за  межами  Карпат.  Крім  ґазді,  що  господарювали  коло  землі,  води  та  худоби  рід  Зеленчуків  мав  ще  священиків.  Так  у  селі  Великий  Рожин  у  1770  -  1792  роках  був  священиком  отець  Степан  (в  миру  Василь  Зеленчук),  а  в  селі  Снідавка  в  1801  -  1834  роках  служив  господу  отець  Методій  (в  миру  Ярема  Зеленчук).  

Під  час  Першої  світової  війни  у  78  піхотному  полку  армії  Австро-Угорщини  служив  капралом  Степан  Зеленчук.  Він  постійно  носив  з  собою  скрипку  і  грав  в  перервах  між  боями.  Загинув  у  1915  році  під  Тернополем,  коли  грав  на  скрипці,  схопивши  випадкову  московську  кулю.  Куля  пробила  спочатку  скрипку,  а  потім  його  серце.  Серед  Січових  Стрільців  був  Петро  Зеленчук,  що  потім  потрапив  у  1916  році  в  російський  полон,  з  полону  втік,  і  в  1918  році  був  у  лавах  УГА.  Пробав  без  вісті  у  «Чотирикутнику  смерті»  у  1920  році.  

Серед  повстанців  у  1942  -  1950  роках  був  відомий  сотник  Карпо  Зеленчук,  що  діяв  на  Чорногорі  і  загинув  в  бою  з  загоном  НКВД  біля  Ворохти  20  вересня  1950  року.  У  селі  Білоберезівка  вчителював  у  1930  -  1947  роках  Іван  Березюк.  Він  отримав  освіту  у  Львівській  політехніці.  У  1947  році  на  нього  хтось  написав  донос,  що  він  веде  в  школі  антирадянську  пропаганду  і  він  був  засуджений  на  25  років  таборів.  У  1953  році  він  став  одним  з  керівників  Норильського  повстання  політв’язнів  і  після  придушення  повстання  був  розстріляний  5  серпня  1953  року.  

Крім  Верховинського  району  в  Карпатах  чимало  людей  з  роду  Зеленчуків  живе  нині  в  Бразилії  в  штаті  Парана.  Це  нащадки  Романа,  Мирослава  та  Данила  Зеленчуків,  що  емігрували  в  Бразилію  у  1895  році.  Серед  музик  у  свій  час  були  відомі  у  Карпатах  сопілкар  Ярослав  Зеленчук  (1846  -  1898)  та  цимбаліст  Григорій  Зеленчук  (1885  -  1932).  Основної  гілки  ватажків  роду  зеленчук  є  ще  бічні  гілки  Студенаки,  Зеленчуки  Буркутські,  Зеленчуки  Ворохтянські,  Гропські  та  Ходакські.  Останні  три  гілки  виникли  у  XV  столітті  і  походять  від  різних  синів  Зиновія  Зеленчука.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669045
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2016
автор: Артур Сіренко