*****

Проснувся  вмитий  росами  світанок
під  спів  колоратурний  солов'я.
Легка,  як  вітер,  я  лечу  на  ґанок,
бо  при  мені  –  лише  душа  моя,
яку  не  встигли  загнуздати  плани  –
тягар  обов'язків  дрімає  ще  –
спішу  в  мій  сад,  красу  спивать  доп'яну,
аж  поки  подих  перехопить  щем.

Дерева,  квіти...  –    в  нас  своя  розмова
на  рівні  духа  потаємних  струн.
Я  розумію  їх  без  звуку  слова,
як  відьма  –  таємничість  древніх  рун.
Шепочуть  в  росах  мерехтливих  трави,
що  янгол  слізки  тут  вночі  згубив,
що  в  нетрях  вже  підрісшої  отави
кипить  життя  –  театр  комедій,  див.

Про  болі  проскрипів  старезний  берест,
поскаржився  на  остеохондроз,
у  затінку  поблід  низенький  верес  –
без  сонця  в  нього  авітаміноз.
Тюрбан  султанський  одягли  піони
і  похилили  голови  від  дум,
стрункі,  нап'яливши  по  три  корони,
іриси  –  ці  не  відають  про  сум.

У  когось  –  спрага,  хтось  над  кимось  висне,
комусь  тут  мокро,  хтось  від  сонця  вмлів...
Безмежне  розмаїття  –  барвам  тісно
в  цім  царстві  незрівнянних  кольорів.
Мій  любий  сад,  –  сімейства,  види,  клани  –
найперше  хоббі,  мій  пріоритет.
Вони  мені  диктують    мої  плани,
задаючи  шалений  ритм  і  темп.

Поохаю,  жаліючись  на  втому,
що  осідлали  всі  мене...  А  втім  –
немає  від  природи  краще  дому,
коли  живеш  в  гармонії  із  ним.

28.05.  2016  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668982
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2016
автор: Світлана Моренець