Сюди дорога не веде - звивається змією.
В туманній вогкості стирається трави іржа,
Пастельним світлом вкутана розсіяна межа
Між вічним небом і повік забутою землею.
Загине в тихій млі, та знов воскресне із зорею,
Вростає в пустоту із коренем його душа,
Така ж уразлива, мов ледь опушене пташа,
Промінням сонця пещене й поколене стернею.
Замість годинника і друга має тінь нетлінну,
В статичності весь вік живе, а час же швидкоплинний!
Не може йти: гілки – то ноша, а кора – чужа.
Вночі не спить, а кожну мить в зірках шукає лики.
Якби пробачили, злетіла б у простори дикі
У дерево за гріх закована людська душа.
© Олена Галунець
Фото - Олег Кругляк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665010
Рубрика: Сонет, канцон, рондо
дата надходження 10.05.2016
автор: Олена Галунець