Хребет гір розриває наземну смуту.
Хто пам’ятає, той приречений
Шукати здогади й деталі
Минулих митей,
Які давно загублені в потоці голосів.
Горнусь до храму, та він мовчить.
Ліси ж-кричать звіриним стогоном,
Оскалом проминулих снів.
Ти-безборонний сніг,
Як біла тиша, огортаєш невідомі верстви.
Хто пролонгує їх?
Ніхто. Йому я вірю над усе.
Воно не прагне цілопалень, творінь
І ловів люду.
Його насичує когорта пустки
Й загибелі жага.
Чекаю одкровень і, відчуваючи,
Впадаю в день, коли та синява
Мене пронизливим зітханням
Виболила, відмучила та розтопила,
Наче віск.
Я не застигну тілом під шалом цих очей.
Бажання до занурень обпікає
І закликає до.
Ім’я Твоє зазнало круговерті
Алфавітів і стало Жінкою
Усіх життів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662794
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2016
автор: Олена Ганько