Той сон... Він не забудеться до скону:
у Богородиці – сльозини по щоці,
і, захитавшись, падає ікона,
де плаче Діва, з Сином на руці.
Той шок... Він закував все тіло. Серце,
завмерши, враз зірвалося навскач.
Біда! Тяжку біду віщує все це:
ікона плаче – ой лихий це знак!
І ніч... Година ночі... Що робити?
Я – звір у клітці з відчуттям біди.
Спішити треба! Їхати! Дзвонити!
Та лиш...кому? Для чого?.. І куди?..
Рука... Коханий тихо гладить плечі:
«Що, сон поганий? Розкажи воді»...
Та демон пекла вже прорвався з печі
і в смертоносній поспішав ході,
й палив... Обняв вогнем смертельним жертви,
котрі собою захищали світ...
Ще тисячі прирік у муках вмерти,
і землю, й води умертвив навік.
Полин... – гірка зоря твоя, Вкраїно!
На «зони» розділив тебе Господь:
на півночі – Чорнобильська руїна,
на сході – «зона» з іменем АТО...
Живі... Хто вижив, той і буде жити.
Хоч історичний потяг наш скрипить,
чадить, пихтить, та буде ще служити,
когось мо' й довезе в щасливу мить.
Якщо ж... головотяпство (а не фатум!)
скерує хибно розпаду ходи –
на атоми вже НАС розщепить атом...
Чорнобиль – наш довічний знак біди!
26.04.2016 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662145
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.04.2016
автор: Світлана Міраж