Сонце повільно заходило за горизонт, а вечірні зірки радісно сяяли, з надією знову зустрітися із своїм місяченьком. Люди поспішали додому після важкого робочого тижня. П’ятницю любили усі. Усі, крім Дарини. Дівчина ненавиділа день, коли завершуються усі буденні справи. В цей час вона залишається наодинці із собою, що в свою чергу веде до появи депресивних думок та поганого настрою. Самотність…Як же важко з нею боротися…
Годинник пробив восьму вечора. Закохані пари почали мандрувати романтичним світом затемнених вулиць. Дарина ж мовчки сиділа у сквері та намагалася не думати про кохання. Це почуття зламало її. Тому їй було боляче споглядати картини чужого щастя. Звісно, дівчина нікому не заздрила, просто інколи хотіла такої ж сімейної ідилії…
Дарина думала і думала про те, чим є кохання, як воно приходить. «Чому є поширеною думка, що кожна людина мусить хоч раз у житті закохатися, знайти свою другу половинку. А що, коли це не так?А що, коли окремі люди уже народжуються «цілими», тому й ніколи не закохуються, та, врешті, ніколи не одружуються. Можливо, кохання – це хвороба, яка вражає організм людини як рак чи СНІД…Тоді потрібно шукати вакцину, адже не всі люди мають вроджений захист від цієї напасті…»,- Дарина частенько розмірковувала над цим, сидячи у сквері. Вона постійно приходила сюди, слухала музику вітру і шелест осіннього листя. Так було і цього разу.
Була звична п’ятниця. Дарина прийшла у сквер та помітила, що він порожній. Це здалось дуже дивним. Куди ж ділися люди? Дівчина присіла на лавку та завмерла в очікуванні. От – от мимо пронесеться закохана пара на велосипедах, що буде триматися за руки, не боячись упасти. За ними будуть простувати двоє стареньких, які пронесли своє кохання крізь війну та труднощі. Але їх не було. Нікого не було.
Дарина занепокоїлась. Просидівши так десь зо дві години, дівчина вирушила додому. Дивно, але вона не зустріла жодної людини, жодного автобуса чи автомобіля. Більше того, зникли усі тварини та птахи. Містика та й годі. Прийшовши додому, Дарина помітила, що двері у квартиру відчинені. Дівчина вирішила зайти та роздивитися.
В коридорі стояло мамине взуття, значить мама повинна бути удома. «Мамо, ти тут?»,- крикнула дівчина, але не почула відповіді. Тоді Дарина зайшла в кімнату, де її батьки часто проводили вечори за переглядом фільмів. На канапі нікого не було, телевізор був увімкненим, а на столі стояли дві чашки із залишками кавових зернят. Саме кава була улюбленим і знаковим напоєм у житті Даринчиних батьків. Вони познайомилися у кав’ярні, туди завітав купідон, який умить поєднав двох молодих людей. Можливо, через це у Дарини карі, кольору щойно звареної кави, очі.
Куди поділися усі люди? Дівчина почала непокоїтися ще більше, проте згодом вирішила, що це лише сон, а тому варто влягтися спати. Коли вона прокинеться, всі люди знову з’являться. Дарина переодягнулась в свою улюблену бавовняну піжаму та лягла в ліжко. Подушка привітно прийняла її голову, а ковдра почала зігрівати усе тіло. Дівчина миттю заснула…
Годинник пробив 9 годину. Дарина прокинулась і пішла оглядати квартиру. Дивно, але нічого не змінилося. «Значить, це все не сон», - подумала дівчина і вирішила, що, якщо вона залишилась у цьому пустому світі, то буде жити до кінця своїх днів. Дивно, але її уже не турбувала відсутність людей. Навпаки. Дарина користувалася усім, що було наявне. Автомобілі, брендові речі із магазинів, антикваріат та реліквії із музею. Дарина почувалась себе власницею свого містечка, всього світу. ЇЇ більше не турбували думки про кохання, адже його просто не існувало. Проте не все було так чудово.
Одного разу Дарина переглядала альбоми із фотографіями. Вона сіла на підлогу та почала згадувати прекрасні моменти з подорожей, сімейних застіль та зустрічей з друзями. Раптом з одного альбому випала фотокартка. На ній Дарина побачила Володимира – перше і єдине своє кохання. Вона віддавала йому все, піклувалася про нього, але взамін отримувала лише посмішку та байдужість. Пізніше він зник з її життя, а одного разу вона зустріла його у парку. Проте Володимир був не один, з ним ішла дівчина, його дівчина. Саме тоді Дарина поклялась собі ніколи нікого не кохати, адже кохання – це хвороба, яка повільно знищує кожну частину душі.
Даринчині руки затремтіли, а з очей полилися сльози. Дівчина, як ніколи, захотіла потрапити у мамині обійми та розповісти їй про свій біль. Біль, який ніяк не залежав від кількості людей за вікном, біль, який уже давно у ній, наче ген ДНК. Вона згадала мудрі очі батька, та його вроду. Навіть сивина не робила його старенький, навпаки, батько завжди сяяв та щиро любив маму з дочкою. Дівчина згадала бабусю, яка завжди розповідала історії про воєнний період та співала народних пісень, а дідусь вчив онуку їздити велосипеді та майстрував із дерева іграшки.
«Як же я хочу, щоб вони усі повернулися…»,- кричала Дарина крізь сльози. Здавалося, що уже немає жодної надії. Та раптом дівчина відчула чийсь дотик на своєму плечі. Дарина обернулась і побачила дивного дідка, одягненого у свитину, штани та чоботи. В руках у нього була кобза, на голові був козацький чуб, а густа борода вкривала його обличчя.
- Хто ви?!, - скрикнула дівчина.
- Я твій дух роду, голос твоїх предків. І я прийшов, щоб допомогти тобі.
- Що за маячня? Як якийсь дух зможе мені допомогти???
- Онучко, ти стала заручницею власного болю, тому й не бачиш навколо себе людей. Заспокойся. Відкрий серце для справжньої любові.
- Як, якщо її не існує?
- Серденько, тільки що ти згадувала своїх рідних, і я відчув це. Справжня любов, це бути поруч з тими, хто тобі дорогий і потрібний, змінювати життя тих, які цього потребують. Не плутай любов із коханням. Кохання буває лише раз у житті, та й то лише щасливе та взаємне. Все інше – підробки, так, звичайний досвід. А любов…Справжня любов ніколи тебе не покидала, це ти сама закрилась від неї.
- Що ж мені робити….
- Нічого, онучко. Послухай, люба….
Дідусь узяв в руки кобзу, і прекрасна мелодія заповнила не тільки квартиру, а й Даринчине серце:
«Сліпий співець блукає світом
І грає музику дощу.
Грає зимою, грає літом,
Його обідом пригощу.
Старець не радий злу і горю,
Мріє злетіти понад раєм.
Колись казав:"Мені б на волю,
Летів би швидко сивим гаєм..."
"Дідусю, милий, рай вже тут,
Панує щастя і любов!"
Оця любов - звичайний бруд,
А рай мій там, де рідна кров"»
Пісня закінчилась так само раптово, як і почалась. Дарина уже не плакала, лише тримала дідуся за руку. Кобзар міцно обійняв дівчину. Даринка відчула спокій, душа перестала боліти, а серце звільнилося від страждань.
- Заплющ очі, ясочко,- прошепотів дідусь.
- Добре, тільки пообіцяй, що не зникнеш.
- Я завжди був і буду поруч, просто навчись мене відчувати…
Даринка ще раз обійняла дідуся і заплющила очі. ЇЇ розбудив батьків поцілунок та голос матусі, яка кликала спробувати щойно спечений яблучний пиріг. Дівчина була дуже рада знову побачити рідних їх людей. Сидячи знову у парку, вона більше ніколи не думала про кохання та любов. Кохання прийде. А любов завжди жила і житиме в її серці. Любов до рідної землі, батьків, родичів та до дивного кобзаря, який зцілив її зранену душу….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661791
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.04.2016
автор: Sindicate