Сльоза зрадливо котиться униз
І дощ осінній реквієм коханню
Зриває вітер одинокий лист
Як смерть вчепився , з ним кружляє в танці
З обіймів не відпустить, геть старання
І з ним втікає десь у ліс
На цвинтар - до похованих надій
І я за ним неспішною ходою
Іду, бо я там зовсім не чужий
Не я один шукаю там покою
Та ділюся з деревами журбою -
Із співчуттям торкаються гілки
Дерева різні, як і люди, тут
І кожне має честь носити ім'я
Що завдавало серцю мук :
Прадавні рани всі ятрило вістрям...
Ось тут - воно ховалося між гіллям
І билось так, що всіх лякав цей звук...
Проходить ВСЕ, і це також пройшло
Ім'ям твоїм - не називатиму дерева
Нехай розсудить нас - осінній дощ...
Вдивляючись в бездонну темінь
Уже не дасть вогню емоцій кремінь
Я відчуваю пустоту думок
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657201
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2016
автор: Ігор Сас