Я прийшов на місце зустрічі вчасно. В мене проскакувала думка запізнитись, чи перевірити наявність хвостів, але я не став цього робити. Це суперечило би плану. Ми ж з Марком нібито мали домовитись про зустріч. Прийшов я один. Мій брат повинен був до пори до часу залишатись в тіні. Ми не знали, хто має прийти на зустріч і які плани були в приємника Соколовського. Може до кінця вечора нас знайдуть з перерізаними горлянками в Дніпрі, в кафе поблизу якого ми сиділи.
- Лате будь ласка – попросив офіціантку, що прийшла до мене.
Дівчина мило посміхнулась, забрала меню і пішла. В кафе на свіжому повітрі було людно. Мені пощастило зайняти столик з видом на річку. Просто божественна панорама. Грала музика, я мимоволі вслухався в слова.
[i]Виводок, виродки, ви робіть висновки -
Біблія чи устав.
Чиї ж ці злочини в Зоні оточення
Ті, хто своїх чекав.[/i]
Довго чекати мені не довелось. До мене підсів молодий чоловік десь мого віку. Джинси, сірий піджак, коротка акуратна стрижка, блідо голубі очі. Його можна було б вважати красивим, якби не перебитий ніс, що псував його лице та бліда шкіра, наче він користувався гримом якогось пантоміма. Чомусь він здався мені знайомим.
- Ти мабуть Макс – приязно всміхнувся він.
- Залежно хто питає – я все ще любувався Дніпром.
- Той з ким ти говорив. Я Тарас.
Він простягнув руку. Я на мить завагався і все ж потис її.
[i]Піару порції міряти хлопцями
з горя залитий комбат.
Твою мать, Родина не без уродов, *лять
ділимо верби брат.[/i]
Кляті голоси в моїй голові. Я більше не можу їх чути. Я ледь не висмикнув руку. Кафе на березі Дніпра зникло. Люди навколо зникли. День зник, замість нього прийшла ніч. Тарас вже не виглядав охайним та ввічливим. Ми з ним стояли на колії вокзалу і обоє чекали наближення поїзду. Мене не висмикнуло з тіла. Це не було видіння.
Це був спогад. Ось він – той кого я безуспішно шукав. Вбивця на чий слід я натрапив спокійно сидів зі мною за одним столиком.
- То про що ти хотів поговорити зі мною? – запитав Тарас.
- Не з тобою – я швидко опанував себе – з твоїм босом.
- Боса вже немає – він навіть не намагався зобразити на лиці печаль – тому таки зі мною. Але ти ж знав це, Макс?
Я промовчав. Цікаво, а він впізнав мене?
[i]Ластівки над містом низько – на дощ..
Пластикові миски звісно, не борщ.[/i]
- Ми не будемо переслідувати вас з братом – продовжив Тарас – навіть запропонували б вам роботу.
- І що за робота? – поцікавився я.
- Бачиш, нам потрібні такі люди, а вам мабуть набридло постійно змінювати місця проживання.
- Продовжуй – я намагався виглядати спокійно, щоб не видати себе.
- Робота для вас проста, ти з братом займались цим все життя. Обманювати смерть.
- Тобто захищати потрібних вам людей – криво всміхнувся я.
- Саме так. Оберігати їх від різного роду вкорочення віку.
- Ти ж розумієш, що робити це вічно не вдасться.
- А цього й не треба. Достатньо рівно до певного моменту.
- Допоки вони вам потрібні.
- Я б не так це назвав, але ти правий. З свого боку можемо гарантувати захист всім членам вашої маленької групи. І пристойні умови праці. Час зупинитись Макс – він щиро всміхнувся дивлячись мені в очі.
[i]Знов храми свічками потворні свідчення тих,
хто піарить смерть.
Уставу істина – заповідь викресли або
діли на чверть.[/i]
А своїм жертвам ти теж так дивився в очі перед тим, як забрав їх життя? Теж так посміхався?
[i]Якщо я вистою навіть з нечистою
тут вже не до святих.
Ти ж знаєш, Господи навіть Апостоли
кривдять колись своїх.[/i]
- Ми не вороги одне одному – продовжив він.
- Мабуть ні – вдавано погодився я.
- Давай зробимо так, щоб більше не було ніяких конфліктів, ні недомовок – він простягнув мені руку.
- Ну давай – я видавив з себе посмішку.
Ластівки над містом низько – на дощ..
Пластикові миски звісно, не борщ.
Мене аж розпинало від злості. Ось він – той кого я шукав, той через кого я перестав рятувати людей. Ось він – сидить переді мною, та всміхається наче нічого не сталось. Я не бачив його лиця, перед моїми очима метались лиця тих людей, що я бачив в морзі по його вині. А він сидить, наче це не він!
Все водночас стало на свої місця. Ось чому він без наказаний, ось чому він і залишиться таким самим без наказаним. А я сиджу перед ним, вичавлюю з себе посмішку і розумію, що це й моя вина також. Щось в грудях мовчки заволало від болі. Я тримав цей крик в собі, не давав йому вирватись на волю. Крик все ріс і ріс, пробирав мене зсередини, зігріваючи чорним вогнем ненависті.
Він попрощався, встав і пішов. Я закурив. Ось вони, жарти долі. Наче сьогодні не спекотний літній день, я кляте перше квітня. Наберись терпіння – сказав я собі.
І зірвався з місця кинувши гроші за лате на стіл. Цигарка докурилась в кілька затяжок. Так не можна – говорило щось в мені. Він йшов геть не оглядаючись. А я мчався за ним. Незнаний до цього часу гнів гнав мене вперед. Я піддався крику всередині мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656392
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2016
автор: Тост