Щоб зрозуміти, про що йде мова, потрібно прочитати першу http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597832
та другу http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599119 частини
Знаєте… Нічна прохолода якось так особливо впливає на мозок. Збирає докупи думки.
Якщо це, взагалі, можливо ( я сміюсь вголос, бо це справді смішно) – зібрати докупи те, що в моєму мозку. Особливо після того, як я відчув, що мій череп лускає навпіл, мов перестиглий кавун!!! Капець! Біль невимовний… Але прохолодний вітерець таки вгамовує його… Якщо є Нірвана, то це вона… Прохолодний вітер, який втамовує головний біль і збирає ( поволі, але збирає) думки докупи. Думки з мізків, розбризканих по капоту мого авто. Смішно… Мабуть… Я бачив свою смерть. Я двічі бачив свою смерть. Не якусь старезну кістляву стару з косою, що всміхається беззубим черепом. Я чув хрускіт своїх шийних хребців, я не міг вдихнути через той бісів зашморг на своїй шиї і мої легені вибухали від натуги. Я бачив себе на капоті своєї «дев’ятки», бачив свій розтрощений череп, мозок, який заляпав усе в радіусі двох метрів кривавими драглями. І це не був сон. Це все Морган, Морган Фрімен… Він – Бог… І я говорив з Ним…
Я – Юрко, мені сорок і я стомився жити… Я стою на даху дев’ятиповерхівки, на краю парапету і дивлюсь на нічне місто, яке не викликає в мене ніяких почуттів… Колись я любив його. Широкі проспекти центру і криві вулички Старого міста, напівсонний спокій «Варшави» і «шанхайські» лабіринти «Кореї». Колись… Рік тому? Два? Десять??? Коли я стомився? Коли набридло «перемикати канали» життя? Мабуть, тоді. Коли не знайшов відповіді на головне запитання… Вам цікаво, яке? Чи вам взагалі нецікава ця божевільна маячня? Я подумки посміхаюсь… Трішки цинічно, трішки іронічно. Чи і так, і так одразу…
Я вмію бачити себе збоку. Тобто, не аналізувати свої дії, думки, вчинки, а бачити. Просто бачити, як сторонній спостерігач. Якось так мене іноді «клинить».
- Гарно, правда?
Юрко сіпнувся на голос. Такий знайомий голос. На даху, метри за три-чотири стояв негр, тобто, афроамериканець. Бо лише нігери можуть називати нігерами нігерів, чомусь згадалося.
Чоловік, схожий на Моргана Фрімена, дивився на Юрка сумним поглядом вицвілих очей і сумно усміхався. Чи то лише Юркові посмішка здавалася сумною?
- Гарно, правда? Стрибатимеш?
- Ще не знаю… - хлопець звів на Моргана погляд.
- А коли знатимеш? За хвилину, секунду, за годину? Чи завтра? – Морган ще ширше всміхнувся, блиснувши своїми жовтуватими зубами.
- Не знаю…
- Але таки стрибнеш?
- Так…
- А знаєш, що буде потім?
- Мої мізки розлетяться по асфальту? Я поламаю руки, ноги, хребет?
Морган коротко реготнув
- Так, і це – теж, але я не про це. Знаєш, що вони потім казатимуть про тебе? Що ти боягуз, який втікає від проблем!
Палець Моргана націлився прямо в груди Юркові,
- Що ти злякався і знайшов найпростіший вихід!
- Я не злякався, просто сенсу продовжувати не бачу…
- Що ти слабак! – Афроамериканець вже майже впирався пальцем Юркові в груди і все насувався, насувався, а хлопець почав задкувати…
- Нехай слабак… Проблем немає, тому я не втікаю ні від чого… Я стомився…
- Вони називатимуть тебе божевільним! Придурком у засцяних джинсах! Їм буде смішно, дуже смішно, за тобою ніхто не шкодуватиме! Тебе ніхто не пожаліє!
- А мені й не треба… - Юрко стояв уже на краю парапета, він рвучко розвернувся на п’ятах і, зігнувши ноги в колінах, стрибнув угору і вперед, назустріч вогням нічного міста…
Калюжа густої темної крові набігла майже миттєво, мізків на асфальті не було. Кілька секунд дрібно посмикався середній палець лівої руки і зупинився, ніба на півдорозі. Зіниці припинили звужуватись…
На даху дев’ятиповерхівки стояв темношкірий старий чолов’яга, як дві краплі води схожий на актора Моргана Фрімена. Він довго, хвилини три дивився тужливим поглядом на покорчене тіло і сумно усміхався куточками вуст. А, може, то лише так здавалось.
Потім розвернувся і повільно попрямував до горищних дверей.
Я Юрко… мені сорок… Так хочеться додати: «І це – моя історія…» Але це – фінал мого «онлайн-репортажу». Кінець. Мені пі..дєц… Щойно я почув, як хруснули мої шийні хребці, зашморг гризе шию і не дає вдихнути. Капець, як хочеться вдихнути! Здається, що очі зараз луснуть… Кров з поламаного кадика хлеще в легені, бо куди ж їй ще хлестати? Назовні – зашморг не дає. Я посміхаюсь саркастично-іронічною посмішкою. Збоку вона, мабуть, схожа на оскал. Нехай так. Я ж знаю, яка вона. Нижню частину тіла не відчуваю – хребет зламаний. Скосивши вирячене око, можу побачити тремор ноги та темну пляму, що поволі розпливається по моїх світлих джинсах… Скільки я так? Хвилину? Навряд… швидкість думки, як швидкість світла – 300 тис. км. за секунду… Згада…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656283
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2016
автор: посполитий