30. ВІТАЛІЙ
30.03.2016* 14:25
Дивно, але я не можу себе примусити продовжувати свою розповідь про себе - адже треба тепер починати говорити про Шосте життя, а я все не наважуюсь. Напевно тому, що раптом десь за обрієм почала маячити примара Восьмого життя, а це вже після 80 років є дійсно патологія. От я і досі вагаюсь.
Але окрім цього весь час мене переслідує згадка про Віталія.
Ми були однокурсниками і одногрупниками, але під час навчання майже не мали спілкування. В той час я довго не вписувався в наш колектив, бо був під тягарем участі у війні, що тепер гарно розумію. Потім непомітно увійшов до кола тих, хто весь час відрізнявся чимось - навчанням, захопленням спортом тощо, а Віталій був звичайним студентом, жив в гуртожитку і під час навчання нічим не відрізнявся серед нас.
Коли я повернувся із своїх мандрів за межі рідного міста до Києва, то ми, виявилося, стали працювати в одній організації, але далі він пішов працювати в іншу, я - теж і наші шляхи розійшлися. Хоча, коли працювали разом, то мимоволі стикалися частіше і я навіть знав, що він непогано проявився як ГАП (головний архітектор проекту), декілька разів бачив його акварелі, але вони мені не подобалися, бо я їх сприймав як солоденькі.
І от я почав жити на Троєщині. Чув, що він десь тут отримав квартиру.
Якось ми випадково зустрілися на вулиці і він раптом запросив мене на виставку робіт його доньки. При цьому був сумний і неймовірно увічливий, а я вже мав справу з такими людьми раніше, які ховали неймовірну біль на душі за підкресленою увічливістю. Виставка була в Лаврі і виявилася виставкою пам'яті, бо його донька померла молодою від раку.
Знову пройшов певний час, я сам опинився в стані Суму/Печалі і ми знову випадково зустрілися з ним на вулиці. Він поглянув на мене, щось зрозумів і сказав: "Пішли, я покажу тобі свої роботи. Відмову не приймаю". Виявилося, що він від мене живе через декілька кварталів.
Його роботи мене неймовірно вразили. Це була особлива авторська техніка - сполука олійної монотипії з олійним традиційним живописом. Пейзажі. Їх можна було довго розглядувати, занурюватися в них, радіти їм, сміятися. Я був у захваті! Враження від його творчості немов примусило мене відчути, що які б не були мої болі глибокими, завжди є засіб подолати їх. І немов на підтвердження цієї думки, Віталій почав розказувати своє життя.
Коли ми навчалися, то Держава всіх випускників вузів розподіляла на роботу. В більшості своїй всіх приманював Київ, але по київським проектним організаціям розподіляли тих, хто мав київську прописку. Тому нічого дивного не було в тому, що на шостому курсі всі почали одружуватися. Віталій одружився, здається, трохи раніше.
У нього народилася донька Олена, але достатньо швидко з'ясувалося, що його з дружиною окрім доньки ніщо не зв'язує. Вони розійшлися, але продовжували і далі жити разом в однокімнатній квартирі. "Це було не легко, повір" - говорив Віталій. І я йому вірив.
Але у нього була неймовірна любов до доньки і він весь свій час за межами роботі присвятив їй. З малих років вона вчилася малювати поряд з ним. Кожний рік він брав відпустки під час її канікул, накопичував різноманітні відгули, щоб мати додатковий час відпустки, і вони їздили з наметами по Україні малювати - етюди, малюнки і вільне життя на природі. Здається, що він возив її навіть на Валдай.
Десять років Віталій жив так, поки не зустрів свою другу дружину.
Вона теж закінчила Київський інженерно-будівельний інститут, але була відома як спортсменка - майстер спорту зі спортивної гімнастики, чемпіонка України, може тільки в межах спортклубу "Буревісник", а це тоді був міцний спортклуб. Була вже один раз заміжня і мала сина. Одружилися, народили разом доньку і Віталій отримав трьохкімнатну квартиру на велику сім'ю.
Його старша донька успішно йшла по життю: поступила в Республіканську Художню Школу, закінчила її, поступила у вуз, закінчила його, стала працювати художником, одружилася. Творчість її тільки почала виходити на шлях до вершини, коли хвороба скоротила її життя. Для Віталія це був неймовірної сили удар. І він почав шукати порятунок від своїх душевних мук в творчості, яка немов стала для нього святилищем на пам'ять про доньку.
Життя йшло своїм ходом: подружжя виховувало сина та доньку, Віталій успішно працював архітектором, малював, зробив персональну виставку своїх робіт в Будинку архітектора в Києві, це не аби яка честь! Він дуже любив свою другу дружину, а її син став для нього рідним.
І раптом удар!
Його дружина почала гуляти. Спочатку тишком-нишком, а потім все відвертіше і відвертіше. Між нею і її дітьми разом з Віталієм виникла прірва! І один раз Віталій прийшов додому і виявив, що діти змушені були вигнати свою матір з дому, бо вони не могли вибачити їй її поведінку, відношення її до Віталія та до них самих. Для Віталія це була наступна хвиля страждань.
Почали жити втрьох. Діти стали для Віталія суттю існування, а його туга і біль примушували шукати ще більшу розраду у живопису, тому його роботи ставали все досконаліші і досконаліші і вони були переповнені не білю, а радістю життя, повною антитезою Горю.
Йшли роки. Син став дорослим, молодша донька закінчувала школу і раптом з'явилася їх мати. Вона стала не потрібна полюбовникам, не було куди іти і вона прийшла до дітей. Стала перед ними на коліна в буквальному розумінні, покаялася і попросилася назад у сім'ю. І діти пожаліли її. Вона повернулася. Але, як казав Лев Товстий, " Зрада це як руки поламати, можна простити, але обійняти не можна". Мати дітей і дружина Віталія тільки була присутня в сім'ї.
Вона знову щезла, а через деякий час прийшла тільки для того, щоб сказати, що вона пішла у монастир. Стала монашкою.
Коли Віталій розповідав мені все це, а це було не за один раз, бо я почав час від часу приходити до нього на спілкування, адже ми, пенсіонери, могли собі це тепер дозволити, то кожний раз я не міг дивитися йому в очі, бо в них стояв неймовірний біль і страждання немов тікали з них по мірі його розповіді. І ніколи не було ніяких бранних слів, ніякого засудження - тільки констатація фактів.
Ця людина стала для мене повною несподіванкою, бо його становлення к чоловіка, батька, архітектора та художника в моїх очах було величним, воно давало мені можливість самому ставати вище, долати мою біль і розуміти, що є вищі рівні нашого життя навіть у повсякденній юдолі.
Один раз я приніс йому свої роботи. Всі. Три товстенні папки. І мені було приємно, що я його теж вразив, адже він не знав мене таким. Як нам було легко розмовляти! Як ми розуміли один одного!
Ми ніколи не говорили про кохання, але завжди розуміли, що наші страждання викликанні саме ним. Біля Віталія я розумів, що я Чоловік, бо він був Чоловіком завжди!
Осінню 2013 року у мене був Криз - тиск 250/120, але повезло, бо судини луснули не в мозку, а в носі, то я втратив десь півтора літри крові. Далі - лікарня, видряпування із халепи.
Десь в кінці грудня йшов від лікаря з поліклініки, проходив повз будинок Віталія, машинально подивився на його вікна на четвертому поверсі і у мене промайнула думка: " Тут жив Віталій!" І здивувався: чому я подумав у минулому?
Чесно кажучи, я тоді гарно впав - на Новий рік нікого не поздоровляв по телефону, але десь на початку січня 2014 подзвонив Віталію. Слухавку взяла дружина і з'ясувалося, що Віталій помер до Нового року - тромб. Вона приїхала на поховання, її відпустили для цього з Афонського монастиря, де вона є монашкою. Вони вже справили 7 днів. Тепер будуть сороковини. Так, мені подзвонять. Але мені ніхто не дзвонив.
З того часу я часто відчуваю свою провину перед Віталієм, що не мав з ним спілкування, бо коли я проходив повз його будинок, він був ще живий. Відчуття: мені йшла Підказка, я, напевно, повинен був до нього зайти, і цей візит можливо врятував би його, він би ще трохи пожив, адже він майже на 10 років був молодший за мене!
І ще одне: коли думаю про Віталія, то завжди знаю, що він через все своє не просте й навіть суперечливе життя він проніс Любов, яка глибоко ранила його, але він був їй вірним.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655836
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2016
автор: Левчишин Віктор