Кому на Русі жити добре (майже по Некрасову) ) )

В  якій    країні  сталось  те,
Де  саме  –  розраховуйте,
Але  з  майданів  київських
 зустрілись  мужики.                                                                                                                                                                                                              
Та  не  медові  щільники
Тримали  дужі  рученьки  -
 то  прапори  барвистії
Здіймали  козаки:
Майорить    помаранчевим
Микола  -  слюсар  з  Києва  -
Із  класу  робітничого  -
спокійний  та  простий;
Степан,  шахтар  з  Донеччини,
В  руках  своїх  натруджених
тримає  прапор  кольору
Він  біло    -  голубий;

Іван  Лукич,  з  Карпатських  гір    -
Тернистим  шляхом  йшов  сюди,
В  руках  його  білесенький
Той  прапор  тріпотів!
Спочатку  хлопці  думали,
Що  хтось  капітулює  їм,
та  ближче  роздивилися  –
Так!  Ні!    Так!  Ні!    Так-ні!!!
Серденько  пошматоване
На  прапорцеві  тім!

Тут  ще  з  червоним  прапором
Прийшов  із  Криму  Клим  -
То  прапор  давній,  зранений  -
Колись,  мов  жар  -  горів,
Та  задарма  спаплюжений
Тиранами  та  блазнями,
Той  прапор  ледве  тлів…

Отож  вони  зібралися,
Рахують  свої  гривені  –
Хто  на  майданах  київських
Їх  більше  заробив?!
Та  гроші  ті  копійчані
Трудящим  не  цінуються,
Хай  грім  би  їх  побив!

То  ж  склали  їх  докупочки,
Горілки  принесли  -
А  що  ж,  воно  належно  так  -
Не  були  б  мужики!

Та  не  дарма  є  приказка  –
На  думці  що  в  тверезого  –
На  язиці  у  п'яного…
сваритись  почали:
 -  Кому  живеться  краще  всіх,
Вільніше  в  наші  дні»?!

Степан  кричить-донецьким  же!
Вола  Микола  –  київським!
Карпатським!  –  то  Іван  Лукич,
Гукає  Клим  –  в  Криму!

Як  їм  щось  поробило  ся,
Кричать,  як  навіженії,
Аж  битись  почали!
На  лишенько,  згодилися
Ті    самі  прапори!
Лупцює  помаранчевим
Микола,  слюсар  з  Києва
Степана  -  той  у  відповідь
Б'є  біло-голубим;
Іван  Лукич,  з  Карпатських  гір
Й  собі  заїхав  серденьком
Кримчанина  -  той  вцілився,
Й  червоним  його  вгрів  –
Замалого  макітрочки
Карпатцю  не  пробив!

За  сваркою  незчулися
Як  сіло  ясне  сонечко,
Як  в  дивний  гай  ввійшли,
Та,  мабуть,  заблукали  там
Бо  де  б  вони  не  кинулись,
Не  то  що  там  доріженьки  -
Маленької  стежиночки
В  тім  гаї  не  знайшли...

І  чим  би  це  скінчилося
Ніхто  того  не  відає,
Якби  не  диво  сталося
Таке,  що  не  траплялося
Вже  більш,  як  сто  років:
Як  той  промінчик  сяючий
Злетіла  з  неба    пташечка
Некрасівська,  чарівна  та
Злетіла  з  висоти:

-    Скажіть,  за  що  ви  зскубетесь  -
Зараджу  вам  тоді..
 Їй,  бач,  було  наказано

Ще  з  заповіту  давнього
Йти  в  поміч,  якщо  сваряться
Без  діла  трударі!

Ті  хлопці  з  несподіванки
Ниць  біднії    попадали  -
Злякались,  що  «  до  бєлочки»
Допились  мужики!
Та  потім  схаменулися  –
Аж  ні  -  таки  при  розумі,
Та  й  просять:
   –  Мудра  пташечко
Хоч  ти  нас  розсуди  -
Кому  живеться  краще  всіх,
Вільніше  в  наші  дні?

-    Що  ж,  добре,  -  каже  пташечка,  -
 Сідайте,  козаки!!!
Та  й  розправляє  крилечка
Чарівні,  затишні  -
Вони  зростають,  кріпляться,
Вмостились  мужики.

Здійнялись  у  повітрячко
Над  містом  вже  летять,
Під  ними  кольорові
Майдани  мерехтять...

А  далі,  за  майданами
Стоять  «хрущовки»  давнії,
Що  дивом  уціліли
З  радянської  пори  -
Тріщать  по  швах  всі  стіночки,
Вода  стоїть  в  підвалинах,
Ще  й  мешкають  там  хмарами
Сусіди  –  комарі!

А    згодом  хлопці  вгледіли
Зруйновані  майданчики,
Та  гойдалки  спотворені
Міської  дітвори  -
Паркани,  ями,  техніка,
Пориті  всі  двори!

А  що  це  –  попід  банками,
Іще  стовбичать  людоньки  -
Теж  з  прапорами  різними  -
Не  ми  одні  такі?!
-  Та  ні,  -  їм  мовить  пташечка,-
Бідові  то  є  вкладники,
Бо  з  грошиками  їхніми
Втікають  шахраї!

-      А  це  ж  чиї  «хатиночки»-
Палацами  здіймаються  -
Що,  мабуть,  і  не  бачили
Таких  колись  царі?!
За  кам'яними  вежами
Блищать  машини  імпортні...
Луною  покотилося  –
Чиї,  чиї,  чи-и-  и  -ї???

Ось  місто  вже  скінчилося,
Бач,  все  горбки,  гаї  –
Порожні,  та  зруйновані
Без  хазяїв  хати  -
Без  татка  й  мами  бігають
Маленькі  дітлахи...
(Вони  заробітчани  в  них
В  далекій  стороні!)
-    Чи  не  Карпати  часом  це?-
Міркують  мужики...

Аж  дивляться  -    парканами,
Мисливськими  угодами,
Шнуровані  ліси,
І  там  стоять  «хатиночки»,
Блищать  такі  ж  «машиночки»  -
«Відлунням»      проспівало  десь:
-  Чи-и-и-ї,  чиї,  чи-и-и-ї???

Та  раптом  все  змінилося,
Щось  зелені  поменшало,
Зчорніли  всі  горбки...
Та  це  ж  шахтарське  селище  -
Впізнав  своє  Степанушка,
-    Чого  ж  воно  розрите  все,
Немов  кроти  пройшли?
-    Це  ями  –  каже  пташечка,  -
Копальні  само  роблені,
Де  гинуть  незахищені
Трудяги  –  бідарі;
А  ці  ось  ями  вириті,
Бо  труби  позгнивали  всі,
Які  були  закладені
У  давній  тій  порі...

Турботи,  бач  не  ті  тепер
У  мерів  та  начальників,
Та  в  тих,  що  згуртували  Вас
Під  різні  прапори,
І  не  обходять  вас  вони,
Ви  навіть  не  надійтеся  -
Вони  хоч  дуже  важніє,
Та  в  кожного  ж  свої:
Тому  болить,  де  вкрасти  ще,
Де  здерти  хабарі,
Той  бідкається,  плачеться  -
Палац  не  добудований,
Машина  не  крутіша,
Гектари  не  мої...
А  ви  усе  питаєте:
-      Чиї,  чиї,  чи-и-иї?!..

Хоч  прапорів  не  кидають,
Та,    бачте  -  вже  й    не  сваряться,
Принишкли  мужики.
Зморилися,  здорожились
Аж  раптом  море  синіє,
Дерева  височенні,
Та  затишні  парки!
       -    Це  ж  Крим!  Зраділо  крикнули  -
Та  Крим  же,  -  мовить  Клим.

Скоріш  до  моря  кинулись
Пірнути,  бач  надумали  –
Сказились  мужики?!
Та  хто  ж  туди  допустить  вас  -
Стежинки  перекриті  всі,
Паркани,  охорона  –
До  моря  не  дійти!
     Бо  й  тут  стоять  будиночки,
Палаци  та  «хатиночки»
Та  імпортні  «машиночки»...
Дивіться,  самі  думайте  -
Чиї,  чиї,  чиї!!!

Похмуро  хлопці  дивляться  –
Завмерли,  призадумались,
Причому  ж  ми  тоді?
Чого  ж  тоді  ми  сваримось
Б'ємось,  як  нам  пороблено,
Не  за  своє  -  за  зроблені
З  омани  прапори?!

Аж  дивляться  –  розсіявся,
Та  зник  з  очей  туман,
За  спинами  у  хлопців  тих
Гуде,  мов  рій,  майдан,
Пташинки  чарівної  –
Неначе  й  не  було.
Чи,  може  -  тільки  снилося
Їм  дивне  те  «кіно»...

Сидять  та  думу  думають
Вечірньої  пори
А  поруч  з  ними,  вкупочці  –
Лежать,  чекають  рішення
Барвисті  прапори...

2008  -  2009рр..
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653060
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2016
автор: Кайгородова 2