В кімнаті нікого не було, А. видихнув з полегшенням, він думав, що хто б не був на балконі, гість залишився там, по іншу сторону дверей. – Я мушу подзвонити Карлу, промовив А. в голос і рушив на пошуки телефону. Та зробивши перший крок він відчув щось холодне та мокре під ногами, поглянувши вниз А. завмер від жаху, він став в слід, який був утворений снігом, що злетів з протектора зимового взуття. А подивився в перед і побачив ще такі ж сліди, що вели геть з кімнати. – Я дома не сам, потрібно щось діяти. Ця фраза зависла в свідомості А., кожне нервове закінчення його мозку, просто кричало – Дій, дій, дій. Але А. стояв нерухомо, він боявся зустрітись віч на віч з чимось новим і таким не зрозумілим для нього, бездіяльність манила безпечністю і не давала ступити ані на крок в перед. Раптом з кухні почали долинати голоси, хтось голосно говорив, хтось сміявся, хтось аплодував двом попереднім, це змусило А. прийти до тями – невже їх багато, подумав він. Усвідомлення того, що в квартирі більше двох людей, прибавило йому сміливості, чомусь зустріч з компанією виглядала менш лячною за спілкування один на один, уникати погляду багатьох простіше, можна дивитись одразу на всіх і ні на кого. А. почав іти вперед, крок за кроком набираючись впевненості. Звук ставав дедалі гучніший. Останні кроки були широкі і швидкі, А. вже нічого не боявся, він був сповнений рішучості прийняти будь який розвито ситуації, він був готовий діяти. І ось А. стоїть по серед порожньої кухні, розгубленно дивлячись на працюючий телевізор. Там люди, вони шумлять і сміються, дивні та фальшиві люди, що їм до того, що відбувається у нього в квартирі, в його голові, завалось, що ті люди можуть сміятись і веселитись вічно. Зрозумівши звідки долинав шум, А. вимкнув телевізор і вирішив, що відкладати зустріч з Карлом він більше не може, -- потрібно піти до нього і перевірити все на власні очі, подумав А. і вийшов з кухні.
Витерши мокрі сліди по квартирі він швидко встрибнув в зимові берци, одягнув куртку та почав відмикати двері, не звертаючи уваги на, вже знайомий, гул в голові. А. взявся рукою за ручку і вже хотів відчинити, але дивний, пульсуючих страх, змусив його подивитись в вічко дверей, перед тим, як вийти з квартири. На коридорі нікого не було і А. сміливо відчинив двері. Перед собою він побачив щось таке, що вибило свідомість з його голови, власне «Я» з жахом спостерігало за своєю абсолютною нездатністю керувати тілом, думками, воно стало лиш засобом для спостерігання за тим, що не можливо пояснити і описати, за незрозумілим і невідомим якого можна лише дико боятись і більше нічого. А. дивився вперед і чітко бачив, могутнього на вигляд чоловіка, одягненого в шкіряний плащ з високим та потертим циліндром на голові, що стояв перед ним з заплющеними очима та погладжував густу, чорну бороду. А. бачив його не вперше і від усвідомлення цього, його свідомість ще далі віддалилась від тіла та реальності, вона забилась в куток і кричала, до хрипоти, кричала, що це він, він тримав Карла за плечі, його той так боявся, цей чоловік, хто ж він, чому він тут, чому він просто стоїть і нічого не діє? Питання, питання, питання здавалось що мозок просто лусне від них, ще хоч краплину невідомого і межа психічного здоров’я буде перейденою, світ назавжди зміниться і вже не буде сприйматись таким, яким він був завжди. Чоловік опустив руки, його очі розплющились і А. повністю був поглинутий ними, чорними і липкими мов смола очима, вони не давали йому шансу на найменший прояв власної волі, він не міг ні моргнути, ні вдихнути повітря, ні видихнути його, лише дивитись, дивитись в очі, в саме глибоке пекло, що знаходилось в них.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649674
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2016
автор: Олексій Сонях