У горлі нудь бере вершину
І цілиться у лівий бік.
Я зболена. Не вірю у людину.
Твій спис мій череп пропік.
А нам вміститися б на скрижалі,
Все далі й далі, до небес.
Забути б болі всі і жалі,
Сидіть хіба і ждать чудес.
А хотіли б, може, жити краще
І радувать довкруг людей,
Але нам кажуть, що буде важче -
Не знав би розум тих очей.
Ворушать пальці клавіатуру,
Вуста виписують букви.
У прірву кинусь, може, з дуру,
А, може, вип"ю всі пляшки.
Кровавить плоть - нутро пробите...
І вимальовують митці птахів.
Моя душа із тілом зжита.
Я знаю: ти так певне б не схотів.
Мені ж одна іде дорога,
Якій ступаю навздогін.
Вона ж веде від Бога і до Бога,
А ти все мчиш їй вперегін.
Ну що ж злікуй мене. Чи ж зможеш?
Залити медом болі всі.
Можливо ж, навіть переможеш,
А, може, руки опустиш ти свої
У горлі нудь бере вершину,
Долає вперто віражі.
Не вірю більше у людину,
У неї вперто віриш ти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647847
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.02.2016
автор: Окса555