Іван

   -  От  кого  они  собрались  нас  защищать?  Зачем  нам  их  защита,  кому  она  нужна?    
       З  нотками    роздратування  в  голосі  промовив  Іван,  колишній  підприємець  з  Маріуполя,  ледь  переступивши  поріг  київської  трьох  кімнатної  хрущівки,  де  він  знімав  ліжко-місце  ось  уже  більше  року  і  з  кожним  днем  кривавого,  хижого  вторгнення  так  званих  "визволителів"  у  його    життя,  світ  навколо  нього  все  більше  набирав  сірих  відтінків.  Ні,  він  тримався,  став  відмінним  працівником,  заслужив  повагу  свого  керівництва,  вчепившись  у  роботу  торгового  агента  з  продажу  алкоголю.  Та,  коли  закінчувався  наступний  робочий  день,  в  Іванових  грудях  відкривалась  діра,  в  якій  поселявся  протяг  і  видував  всеньке  тепло  і  так    йому  ставало  незатишно,  що  він  аж  внутрішньо  здригався  від  цього  та  на  його  вустах  однаково  трималась  мила,  добродушна  усмішка,  бо  й  він  сам,  по  своїй  натурі  був  щирою,  порядною  людиною.  От  і  сьогодні,  виголосивши  свій  коротенький  монолог  невдоволення,  Іван  усміхнувся  і  проказав  своє  звичне:
   -И  так,  всем  доброго  вечера,  -  та  пройшовши  на  кухню,  заходився  готувати  собі  вечерю,  приготування  якої  для  себе  перетворив  у  певного  роду  естетичний  ритуал.  В  цей  час  з  його  телефону  лунала  класична  музика,  яка,  торкаючись  кухонного  інтер’єру,  скрашувала  його  убогість  та  огортала  Івана  зрадливим  спокоєм.  І  він,  відваривши  яйця,  почистивши  їх  від  шкаралупи,  та  зваривши  вівсянку,  акуратно  викладав  їжу  на  тарілку,  попередньо  заповнивши  один  з  її  країв  тонко  нарізаними  скибочками  сиру  з  підчеревиною,  на  маленькому  блюдечку  також  тішив  око  сонячною  барвою  розкладений  кусочками  лимон.
     Іван,  звичним  порухом  руки  дістав  із  кулька,  принесеного  за  собою,  коньяк,  досягнув  полички  старого  серванта,  взяв  звідти  келих  і  наливши  у  нього  хмільного  трунку,  неквапом,  ніби,  намагаючись  позбутись  відчуття  чогось  липкого,  що  пристало  до  його  внутрішньої  сутності,  перехилив  у  себе.  Закусив,  наповнив  ще  і  знову  випив  та  полегшення  не  приходило,  а,  здавалось,  що  з  дна  пустої  склянки  кричить,  волає  його  поругана  душа,  що  не  знаходить  спокою,  бо  не  може  жити  в  миру  з  собою,  бо  й  як  їй  жити  мирно,  коли  й  саме  слово  "мир"  втратило  своє  споконвічне  значення,  закрасилось  в  багряне.
       Голова  сорокарічного  Івана,  що  все  покривалась  сивим  волоссям,    від  випитої  нової  порції  коньяку  хилилась  долі  і  він,  піднявши  неслухняне  тіло  зі  стільця,  трішки  заточуючись  та  намагаючись  ступати  твердим  кроком,  рушив  з  кухні  до  кімнати.
       Прогинаючись  під  вагою  чоловічого  тіла,  ліжко  зойкнуло,  заскрипіло  усіма  своїми,  покритими  іржею,    спружинами  і  підставивши  під  голову  подушку,  прийняло  в  свої  обійми.  Надбіг  і  сон,  і  знову  на  Івановім  обличчі  засяяла  усмішка.
       Він  стояв  на  березі  Азовського  моря,  біля  його  ніг  хлюпались  тихі  хвилі  і  аж,  там,  ген,  далеко  на  горизонті,  зливались  із  синім  небом,  на  якому  висів  розжарений  диск  сонця  і  він,  Іван,  разом  зі  своєю  тринадцятирічною  донькою  Зіною,  яку  дуже  любив,  але    бачились  вони  вкрай  рідко,  бо  та  проживала  з  матір’ю,  запускали  великого,  яскраво  розмальованого  змія.  Вітер  підхоплював  змія,  тріпав  ним  і  той,  вимпелом  свободи,  розпустивши  крила,  зринув  увись,  а  над  ним  вились  світло-лілові  клуби  диму,  що  виривались  із  заводських  труб  та  вільними  птахами  летіли  у  далеч.
28.02.16

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647595
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2016
автор: Валентина Ланевич