Жебрачка

Вона  була  одна  така  на  все  наше  селище  і,  чомусь,  ми,  діти,  не  стільки  жаліли  її,  як  боялися.
Огрядна  бабця,  на  якій  було  накручено  безліч  старого  одягу  та  хусток,  з  недобрим  виразом  обличчя,  вона  здебільшого,  сиділа  на  обдертому  стільці  біля  вхідних
дверей  на  станції,  коли  було  тепліше,  то  з  вулиці,  а  в  морози  –  зсередини  і  дивилася  на  усіх  з  таким  осудом,  що  кожен  відчував  себе,  наче  винним  і  поспішав  щось  покласти  у  її  простягнуту,  брудну  руку.  Бабця  жадібно  їла,  кутуляючи  беззубим  ротом.
Жила  вона  на  нашій  же  вулиці,  над  самим  глинищем,  у  городі  добрих  людей,  де  хтось  допоміг  їй  зліпити  невеличку  халупу  без  вікон,  зі  старими,  щілястими  дверцятами.
Одного  разу,  мені  довелося  завітати  до  неї  за  дорученням  хрещеної,  щоб  запросити  на  поминальний  обід.
Була  холодна,  пізня  осінь.  Я  постукала  у  дверцята,  але  ніхто  не  відповів.  Тоді  я  потягнула  їх  на  себе  і  вони  зі  скрипом  відчинилися,  бо,  як  виявилося,  взагалі  ніколи  і    не  запиралися.
У  холодній  напівтемряві,  біля  стіни,  напроти  дверей,  на  дерев’яному  топчані  лежала  якась  велика  купа  лахміття.  
Коли  я  увійшла,  та  купа  заворушилася  і  звідти  висунулася  розтріпана  сива  голова  та  почувся  сердитий  голос:
-Хто  там?  Чого  тобі  треба?
Я,  несміливо  привітавшись,  передала  запрошення  хрещеної.  Бабця  відразу  подобрішала:
-Передай,  що  прийду  обов’язково!  А  ти  чия?  –  поцікавилася  вона.
Я  відповіла.  Вона,  жалісливо,  сказала:
-Бідна  сирітка!
Усі  ми  тоді  жили  незаможно,  але  ж  таких  злиднів  
мені  ще  не  доводилося  бачити.  Я  відчула    гострий  біль  за  ту  самотню,  стару  жінку,  яка  змушена,  чомусь,  жити  ,  неначе  собака  у  будці,  де  не  було  ні  столика,  ні  стільця  і,  навіть,  ніякого  обігріву.
-А  як  же  вона  живе  тут  у  морози?  –  зі  страхом  думала  я.
Потім  розпитала  про  неї  у  хрещеної,  яка  жила  зовсім  поруч.
-У  тої  бабці,  за  два  двори,  у  найкращому  цегляному  будинку,  живе  син  із  сім’єю,  великий  чин  у  нашій  районній  міліції!  –  хрещена  крадькома  витерла  очі.
-  То  чому  він  не  забере  до  себе  матір?  –  вигукнула  я.
-  Кажуть,  що  бабця  не  може  пробачити  йому  якусь  провину!  -  загадково  відповіла  хрещена.
Пізніше  я  таки  довідалася,  чим  завинив  перед  матір’ю  той  міліцейський  чин.
Чомусь  пошепки,  розповіли  мені,  що  у  тої  бабці  був  ще  один,  молодший  син,  який,  проживаючи  у  місті  Харкові,  вчинив  якийсь  тяжкий  злочин,  за  що  його  довго  розшукувала  міліція.
Таємно,  він  пробрався  до  матері,  яка  тоді  ще  жила  у  сім’ї  старшого  сина.  Мати  заховала  його  на  горище    і  носила  туди  їжу,  коли  старший  син  із  дружиною  були  на  роботі.  Скоро  утікачеві  набридло  тихо  сидіти  у  своєму  сховищі,  яке  було,  треба  сказати,  найнадійнішим,  бо  нікому  б  не  прийшло  у  голову  шукати  злочинця  у  будинку  майора  міліції.  Тож,  молодший  почав  вимагати  у  матері  щодня  пляшку  горілки  та  пачку  сигарет.
Якось,  під  вечір,  осушивши  пляшку,  він  майже  випав    із  горища,  скотившись  по  драбині,  просто  під  ноги  ошелешеного  старшого  брата.
Вибухнув  страшенний  скандал.  Міліціонер  дорікав  матері    за  те,  що  вона,  переховуючи  сина-злочинця,  поставила  під  загрозу  його  міліцейську  кар’єру.
Мати,  упавши  на  коліна,  обіймала  його  ноги,  рвала  свої  сиві  коси,  ридаючи,  благала  старшого  сина  не  видавати  бідака.
Але  майор  рішуче  застібнув  кайданки  на  худих,  майже  дитячих,  руках  молодшого  брата  після  того,  як  він  навідріз  відмовився  іти  у  міліцію  з  повинною.
Незабаром  майор  отримав  позачергове  підвищення  звання  та  керівну  посаду,  а  мати  пішла  із  дому.
І  тоді  почалися  для  нього  безкінечні  випробування!
Звичайно,  у  відділку  усі  знали  ,  якою  ціною  дісталося  йому  те  керівне  крісло  і,  навіть,  у  їхніх  задубілих  міліцейських  душах  вирувало  обурення  та  осуд.  
Його  тихо  ненавиділи.  Він  це  відчував  постійно.
На  кожному  щоденному  рапорті  черговий,  доповідаючи  про  оперативний  стан  за  минулу  добу,  не  забував  додати:
-  Громадянка  Черненко  жебракує  на  станції!
Після  чого,  усі  присутні  зловтішно  спостерігали,  як  багряніють  товста  шия,  відстовбурчені  вуха  та  лискуче,  кругле,  неначе  гарбуз,  обличчя  начальника.
Одного  разу,  він  не  стримався  і,  після  чергової  доповіді  про  жебрачку,  заволав,  грюкнувши  кулаком  об  стіл  так,  що  тріснуло  скло,  яке  там  лежало:
-Які  заходи  вжиті  Вами,  щодо  цього  неподобства?!
Не  зморгнувши  оком,  черговий  спокійно  відповів:
-А  що  тут  удієш?  Я  купив  їй  у  буфеті  склянку  чаю  та  свіжу  булку.  Як  завжди…
Начальник,  збліднувши,  вибіг  на  подвір’я,  ускочив  до  службового  «бобика»  і  помчав  на  станцію.
Там,  не  звертаючи  увага  ні  на  кого,  він  тяжко  гупнувся  перед  тою  жебрачкою  на  коліно  і  закричав,  майже  заплакав,  тонким  від  хвилювання  голосом:
-Мамо!  Досить  уже  ганьбити  і  катувати  мене!  Повертайтеся  додому,  бо  я  не  знаю,  що  зроблю…
Мати  важко  піднялася  зі  стільця:
-То,  може,  ти  і  мене  запроториш  за  грати,  як  свого  рідного  брата?  Та  краще  я  помру,  як  собака,  на  вулиці,  ніж  буду  жити  під  одним  дахом  із  таким  катом!
І,  плюнувши  майже  йому  в  обличчя,  знову  незворушно  усілася  на  свій  стілець,  звично  простягнувши  руку.
Поховали  її  через  декілька  років,  по-людськи,  з  батюшкою  та  півчими,  скинувшись  усією  вулицею,  хто,  що  зміг,  бо  помираючи,  вона  слізно  просила  добру  молодицю,  що  доглядала  її  на  смертному  одрі:
-Це  моє  останнє  бажання  –  нехай  той  кат  не  ховає  мене  і  не  приходить  на  похорон.  Закопайте  мене,  люди  добрі,  хоч  і  без  труни,  так  як  є…
Ось  такою  химерною  буває  материнська  любов  і  такою  страшною  –  її  кара!



2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645976
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2016
автор: Ніла Волкова