"5 пропущених викликів долі" (коротенькі монологи власної втіхи)

[img]https://pp.vk.me/c627329/v627329226/42227/tDg_XCNQ7Vk.jpg[/img]
[i]...  і  настає  день,  коли  весь  твій  "широкий  всесвіт  виняткової  особистості"  звужується  до  кількох  примітивних  речей  та  понять,  які  "зрозумілі  лише  тобі".  -  а  більшого  й  не  треба.  Прості  речі,  проста  картина  світу,  прості  слова,  питання  та  відповіді.  Ось  тільки  всередині  таке  страхіття  накоїлося,  так  дійсність  перекрутилася,  що,  здавалося  б,  от-от  придушить  як  жабу  на  морозі,  а  воно  не  душить.  Воно  звивається  стрічкою  навколо  шиї  духовної  рівноваги,  сипить,  шкварчить,  мов  та  пательня  з  містеріумом  протиріч  замість  смальцю  -  і  біжи  собі,  стрибай  по  тому  всьому,  поки  п`яти  не  порозпухали  до  розмірів  трьохголової  собаки.  І  хай  гризе  тебе  той  цербер  за  всі  боки.  Прокидайся  -  ж  бо,  а  може  й  не  варто,  ще  грудень  лишилося  пережити,  а  там  видно  буде...[/i]

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Ти  це  відчуваєш  зараз?  Як  я  посилаю  тобі  ці  кляті  імпульси,  намагаюся  наче  щось  сказати,  за  допомогою  кінетичних  зв`язків.  Та  ж  бо  знаю,  що  це  все  вигадки,  але  ж  якби  можна  було  б  так,  то  і  впівсили  на  хвильку  отих  імпульсів  вистачило,  щоб  голова  твоя  на  відстані  кількадцяти  кілометрів  вибухнула  від  нерозуміння.  Це  я  зараз  така  імпульсивна  стала.  А  як  згадати..  Та!  Що  з  мене  можна  було  витягти  окрім  декількох  пудів  веселощів  та  ще  в  половину  того  –  самовпевненості.  Смішно  аж.  
От  як  нап`юся  горя  то  так  і  тягне  написати  якусь  шаленість.  Дай  Боже  щоб  завжди  так  моглося  як  хотілося.  Але  ж  хочеться  зовсім  не  так.  Хочеться  щоб  сьогодні  так,  а  завтра  позаяк.  От  як  хочеться.  І  сиди  і  вгадуй  –  кожен  день  нова  хвиля  тих  імпульсів.  А  вони,  не  поціливши  туди  куди  треба,  облітають  кулю  земну  і  назад  до  скроні  просяться.  І  що  вже  з  ними  поробиш.  Доводиться  приймати.  Тому  й  питання  я  щосезонно  собі  одні  й  ті  самі  ставлю.  Чому  я  тут?  Хто  я,  чи  вже  що?  «Банальщина!»  -    заспівує  тут  дехто.  А  ти  що  скажеш?  Та  вже  краще  й  мовчи.  І  голови  не  висовуй  своєї,  бо  як  піднімеш,  то  нам  обидвом  не  жить  буде.  Ти  ж  знаєш.  І  я  знаю.  
А  ще  складніше  закрутити,  мабуть  сам  чорт  не  зможе  як  оце  я  накрутила.  Ну..  вибачай,  розхльобуй  хоча  б  оцю  суспензію.  А  то  все  сама  да  сама.  Досить!  Нав`язала,  понавирішувала,  позмішувала  та  поперевертала  перевертнів.  Тепер  вони  вже  моєї  плоті  хотять.  А  я  їм  віршів  поскладаю  і  скатертинами  позастеляю  перед  ногами.  І  як  випрямлюсь,  як  плечі  свої  заточу  гостріше  і  своїх  чортів  дам.  Хіба  я  не  зможу?  Я  –  ота  несамовита,  ота  невдала  пародія  на  твою  найнеспокійнішу  частку  душі.  А  я  знаю..  болить  правда?  Ой  болить…  Де  б  не  ховалась,  все-рівно  знайду  колись.  А  поки    -  приймай  імпульси,  може  долетять.

-------------------------------------------------------------------------------------------------


Іноді  здається  що  все  навкруги  якесь  непереконливе.  Хочеться  стати  посеред  площі  і  закричати  що  є  сили:  «Не  вірю!!!  НЕ-Е-Е  В-І-І-І-Р-Ю-Ю!!!»  І  хай  забирають  тоді  куди  хочуть.  Забрали  б  ще  крім  паспорту  та  пожитків  –  думки  з  голови  хворої,  бо  так  же  ж  давлять  на  очі,  що  набігались  вже.  І  плитка  у  супермаркеті  не  так  постелена  –  нудить,  і  кава  не  так  смакує.  І  повітря  вже  не  те.  Та  що  ж  це?  Дихай  –  не  дихай,  все-рівно  в  повні  груди  не  виходить.  І  лікаря  такого  немає  щоб  оглянув  і  одразу  –  легше.  Не  знаю  коли  так  трапилось,  але  таке  ж  буває,  щоб  раз  –  прокинувся  –  і  ти  вже  не  ти  і  твоє  не  твоє.  І  як  заціпить.  
Почалося….  метушня  з  кута  у  кут,  пошуки,  ходіння,  сидіння  лежання  –  на  руках,  на  спині,  на  (вибачте)  дупі.  Дайте  хоч  олівця  погризти  чи  що…
Цікава,  до  речі,  річ.  Завжди  думала  –  передумала  звідки  з`являються  оці  жести  руками,  коли  розмірковуєш,  або  думаєш  про  щось  суттєве,  обов`язково  в  руках  має  бути  якась  безглузда  річ  і  сиди  собі  –  дряпай,  метушись  та  ніяковій  разом  з  нею.  Стримуй  своє  тіло  щоб  не  накинутись  на  самого  себе.  Бували  ж  випадки.  Але  ні,  не  самокаліцтвом  ми  тут  любимо  займатися..  нііі  не  самогубством…    -  самобичуванням  (  хіба  є  таке  слово?)  .  Саможалкуванням,  самозаспокоєнням  та  саморозпачуванням.  
«Ділом  займись!»  -  знов  дехто  заспівав.  І  то  правда.  А  яким  ділом  не  підкажете?  Я  зараз  хороша  у  всьому  гострому  -    ножі,  виделки,  приправи.  Ще  стусани,  був  час,  гарно  роздавала,  але  щось  зовсім  розм`якла  останнім  часом.  Хоч  бери  та  під  голову  на  ніч  підкладай.  Хто  б  мене  підклав  під  свою  голову.  Так  щоб  назавжди  –  там  мені  і  місце…  

-------------------------------------------------------------------------------------------------

А  голова  все  пухне,  вирує  і  вирує  фонтанами  як  Медуза  Горгона.  «Що  ж  ти  така  бідна,  Аню,    -  бо  дурна,  а  чого  ж  дурна  –  бо  бідна»
Щодня  з  сусідкою  перегортала  б  таким  чином  сторінку  денну  біля  хвіртки.  Та  нема  вже  тої  сусідки  давно.  І  хвіртки  тої  нема.  Що  ж  поробиш…  Життя-буття.  Як  роботу  з  «Категорії  вибору»  написала,  так  мене  ця  «категорія»  і  переслідує  на  кожному  кроці.
 Не  питатиму  більше  «Чому?»    -  відповідь  очевидна:  «За  що  купила,  за  те  й  продаю!»  а  чи  продам  вже?  Не  сезон,  та  й  товар  не  в  моді.  Всі  ж  хочуть  зараз  щоб  солідна  обгортка  була  така  сучасна  щоб  нічого  зайвого.  Щоб  от  як  впаде  камінь  гранітний  з  гори  далекосхідної  і  ХВорму  яку  прийме  то  так  і  буде.  Без  втручання  зайвих  рук  і  очей.  Ото  можна  дорожче  штовхати.  І  плювати  що  то  граніт.  Глина  то  вже  вся  розібрана.  Нема  з  чого  ліпити.  
З  пелюшок  треба  було  глиняний  шмат  собі  придивлятись.  Щоб  як  з`являться  перші  звивини  одразу  за  ліпку  взятись.  «  І  мене  щоб  по  полях  шовкових  на  руках  носив  і  масажі,  дренажі,  колажі  з  обличчям  моїм  пречудесним  на  всі  стіни  власного  простору.  А  я?  Що  я?  Я  женщіна,  значіт  я  –  загадка!»  Тьфу  на  тебе  тричі!
 І  з  такими  ведуться  ж.  Ну  ведуться  же!  І  носять  по  тих  полях  клятих  босоніж,  ноги  у  кров  роздираючи.  І  піддаються  ліпці  найгрубішій,  і  зайве  –  на  смітник.  А  як  же  самоствердження?  Як  же  твоє  таке  звабливе,  жорстке  та  холодне  чоловіче  «Я»?  Мабуть  вигадка  все  це.  Бо  ж  бігають  недогарки  і  благають  цієї  ліпки  грубої.  На  колінЯх  благають.  А  що  ж  я  зроблю  як  поважаю  у  тОбі  оте  чоловіче  «Я»?  Що  ж  я  зроблю  як  воно  тобі  не  потрібне?  Не  можу  ж  я  віками  уособлювати  в  сОбі  те  твоє  чоловіче  «Я»?  Свого  вродженого  вистачає.  На  тому  й  конХВлікт  інтересів,  знаєш,  будується  вагомий…

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Ну  і  нашо  все  це?  Як  написала  б  зараз  правду  всю,  як  запалила  б  цей  вир  кількома  фактами  з  голосів  головатих  то  понеслося  б  усе  це,  рознеслося  б  і  по  тим  полям  (див.  вище)  і  по  тим  площам  (див.  ще  вище)  і,  найголовніше,  по  головах  тих  імпульсонепроникних  (  хай  їм  грець!)    Мабуть,  живого  місця  б  до  вечора  не  лишила.
 Залишки  здорового  глузду,  крихти  розуму  б  розпатлались  по  вітру  разом  з  каштановим  волоссям,  а  карі  оці  ці,  мабуть,  вже  б  не  сяяли  тією  таїною,  про  яку  всі  так  часто  кажуть  (  ну  й  де  там)  .  Єдине,  що  знаю  точно  (  що  є  то  є)  –  посмішка  ота  хитра  під  тим  незрозумілим  носом    була  б  найщирішим  з  усіх  моїх  вчинків  останніх  років.  Бо  це  була  б  яка  не  яка,  а  правда  -  кисло-солодка,  хрумка  та  пікантна.  Подати  серветку,  чи  рукавом  витрешся?...


В  ніч  на  5  грудня  2015  р.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2016
автор: Recorder