Того пізньо-осіннього дня розгулялася справжня зимова холоднеча,що для погоди в Італії-дивина.Пасажири,очікуючи поїзда на маленькому приміському полустанку,куталися в теплі вовняні шарфи,ходили вперед-назад,щоб хоч трішки зігрітися .І тільки зовсім іще молодий хлопчина сидів на обледенілій бетонній лавці і ,здавалося,зовсім не відчував холоду .Підійшовши ближче я побачила біля нього новеньку пару костилів . А він весь час нахилявся,ніби хотів дотягнутися до них .Я поспішила на допомогу,та в подиві зупинилася:хлопець хотів дотягнутися до...маленького червоного сонечка.Воно завмерло на місці,напевне,від холоду і не рухалося більше.Хлопець з панічним жахом дивився на нерухоме сонечко і шепотів:"Живи,будь-ласка ,живи,не помирай !"
Молода симпатична дівчина,яка тільки-що підійшла,заспокійливо обізвалася: "Не переживай .Досить взяти його в долоні і ,зігріте теплом ,сонечко оживе ."
-Але я не можу цього зробити , моя рука,холодна ,мов лід .
Ми разом глянули на його руки .Блискавична догадка промайнула у моїй голові :у цьому містечку знаходиться єдиний в Італії Центр протезних технологій ,чи може один з найкращих... то може ?Але чому костилі ?
Дівчина ,однак,зрозуміла все швидше за мене .Підійшовши,взяла маленьке сонечко в долоні,подмухала ,і зігріте теплом людської долоні,сонечко ожило.Радості хлопця не було меж,коли сонечко ,нарешті,поклали йому на долоню лівої руки .
-Ви не уявляєте,і сльози виступили йому на очах,що для мене означає отаке створіннячко! Це - поцілунок Бога ! Поцілунок Бога ? Погодьтеся,чути з уст молодого хлопця такі порівняння ми розучилися .На жаль , так.От грубе слово,нецензурщину , ніби і звично .А поцілунок Бога ...
Уже потім ,в поїзді, ми розговорилися . І Едуардо розказав свою незвичайну історію .Що народився він в досить заможній сім"і.І навіть ім"я йому - єдиному сину ,дали те,котре в Італії дають в більшості тільки титулованим особам .Та ні високий соціальний статус, ні фінансова незалежність не сприяли шляхетному вихованню хлопця . Його приваблювала вулиця . Невздовзі появилися і горе-друзі ,які тільки й чекали появи Едуардо з повним портмоне .Достаток грошей робив свою "чорну" справу .Пробували все : алкоголь,наркотики і навіть розбійний напад .Так просто, для гостроти вражень.
Відбувши двохрічне ув"язнення ,20-ти річний Едуардо не застав матері ,вона померла від сердечного приступу ,а батько просто вигнав його з дому ,позбавивши права на будь-яку спадщину. І знову вулиця .З тією тільки різницею,що тепер додалися ще й економічні проблеми.І так до того рокового дня ,коли повертаючись з друзями з дискотеки ,їхній автомобіль на шаленій швидкості врізався в зустрічний .Від удару машину занесло під гігантський рекламний щит.І коли напівпритомний Едуардо спробував вибратися назовні,щит зірвався з петель і придавив його собою.
За життя хлопець боровся довго і ,здавалося,безрезультатно.Перед кожною операцією лікарі вводили його в штучну кому ,бо так була більша,хоч і ризикована, ймовірність вижити .Та після операції по пересадці печінки він пережив уже п"ятихвилинну клінічну смерть.А опісля коматозний вегетативний стан .Довгих три місяці був прикований до ліжка .Така собі вегетативна рослинка:ні рухатися,ні відчувати ,ні говорити.Батько спочатку оплачував медсестру-студентку,яка доглядала його ,та потім махнув на це рукою ,ніби й забув про його існування .
Та пам"ятав про мене тільки Господь ,- продовжував хлопець .
-Прокинувся я від того,що хтось торкається губами моєї щоки ,і якась постать ,вся в білому ,ніби пропливла перед очима і віддаляючись шепотіла :"Живи,живи!"А на обличчя мені падав якийсь гарячий промінь чи то чийсь теплий подих .Це мене турбувало ,я спробував підняти руку, щоб торкнутися тієї постаті в білому ,та рука чомусь не піднімалася .Тоді я ще не знав що її немає...Відкрив очі .Поруч було відчинене вікно,а за вікном буяла молода зелень дерев і сонячне світло застилало все навколо.Світло різало очі і вони самі по собі закрилися ,та враз знову щось торкнулося моєї щоки.Я зібрав всі сили щоб торкнутися незнайомця і...побачив маленьке червоне сонечко ,що лоскотало мою щоку .Сльози котилися з очей ,а сонечко перебралося на руку . Я хотів взяти його в долоні і ...зрозумів що в мене тільки одна рука .
Зараз я живу по-іншому .Це ж треба через терни перейти, щоб зрозуміти просту істину :ми приходимо у цей світ не для власного задоволення ,а для служіння іншому .Я щоденно дякую Богу ,що відкрив мені очі ,не дав загинути у безодні моїх беззмістовних днів .І світ такий прекрасний !Тільки чому треба майже втратити,щоб оцінити?Я стараюся бути корисним . Звичайно,з однією ногою і однією рукою багато не зробиш ,але у мене є хороші протези,що теж з волі Божої мені допомогли придбати прекрасні люди . Від матері мені залишився невеличкий особняк з садочком і там я відкрив лікарню для покалічених і бездомних тварин .Закінчую курси ветеринарної медицини ,а от їздив в Центр протезних технологій ( де придбав протези руки і ноги собі ),може вдасться мені з їхньою допомогою сконструювати візочок для собачки ,у якої перебиті задні ноги і вона зовсім не може ходити .Я знаю,що Бог подарував мені іще одне життя для служіння ближньому .То хіба я можу не виправдати Його довіру ?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644441
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2016
автор: Ольга Струтинська