Вона не знала, куди бігла. Просто бігла, як біжить кінь, якого розпутали. Просто хотіла вдихнути волю, пізнати світ. Вітер розвівав їй гриву. Сонце золотими променями рисувало щастя на грудях. Вона бігла, ні, радше не бігла, а скакала, як молодий рисак. Й, іноді, їй навіть здавалося, що вона пальчиками рук торкається білих хмаринок, що пропливали над її головою час від часу, як дикі гуси. Їй так добре було відчувати цю легкість тіла, цей порив душі, цю свіжість кисню, що забігала в груди.
- Спинись, - кричали вслід їй трави, які вона проминала.
Та вона не спинялась.
- Вернись, - голосили дерева, що залишились стояти на своїх старих, може, й не для усіх зручних, але таких уже звиклих нажитих місцях.
Але вона не верталась.
І тут прірва – глибока, широка – не перебігти не перескочити. Назад?
Вона заклякла. Вперше, за час свого стрімкого бігу. Заклякла, але тільки для того, щоб дати думці побороти думку. Старе чи нове? Пута чи воля? Тяжкість чи легкість?
Вона вибрала останнє у кожному із протиріч. І будь-що буде, бо вона або подолає цю грізну перешкоду, що постала перед нею, або загине. Та краще, як подолає. Так. І, о, Боже, дай їй крил.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643464
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2016
автор: Крилата (Любов Пікас)