Здавалося, вона чекала пів життя
Його, єдиного і молодого.
Сльоза, молитва, навіть каяття –
Усе було, коли зверталася до Бога.
Просила щиро, щоб вернувсь живим,
Свого життя не мислила без нього,
Змиритись не могла із долею вдови,
З надією чекала дня нового.
І він прийшов, той довгожданий час,
Коли до хати підійшла машина,
А з неї вийшов, відвернувшись враз,
Чужий військовий молодий мужчина.
Він виставить коляску допоміг,
В якій сидів незручно посивілий…
Її Степан… без ніг…
Вона його пізнала і… зомліла…
Коли прийшла до тями, підвелась,
Повільно підійшла до мужа...
Жорстоко доля з ними повелась:
Він – інвалід, без ніг, вона – ще дужа
І гарна жінка. Ніжно обняла,
Закрила очі синьо-волошкові,
І тихо на плече її сповзла
Її тонка хустиночка, шовкова,
Її покірна мила голова
Тулилась до його грудей, чекала
На ті найзаповітніші слова.
Як довго ж бо вона його шукала!
Знаходячи для всіх такі слова,
Щоб розтопити черствість служб і відомств,
Мовчала довго пошта польова:
Де дівся він, ніхто цього не відав…
Тепер сидів, розгублений, слабий,
Боявсь цієї зустрічі і марив.
О, як же він одну її любив
І ненавидів як душманів!
Найкращий хлопець – слава йшла за ним,
Він, як орел, літав перед війною.
Війна, в яку так часто грали пацани,
Тепер устала поміж них стіною.
Він також грав, ще й командиром був,
І навіть став улюбленцем ватаги.
Тепер, назавжди би наклав табу
На зовсім не дитячі ці розваги.
Тепер він знав, яка вона – війна,
Бо на собі відчув же біль утрати,
Він бачив пекло, як горить земля.
Про це ніколи знать не буде мати.
Останній бій він мало пам’ятав,
Та виконав завдання – це важливо,
Лиш командира образ перед ним спливав,
Такий тривожно-ніжний, незрадливий.
Ох, знав, куди він посилав солдат,
Знав, що вернутись звідти неможливо,
Знав, що дружина вдома молода,
Тремтіло серце в нім і плакало тужливо,
Та мав наказ – він на війні – закон –
І дуже швидко змінював людину:
Пацан вчорашній бився, як дракон,
Хоч по-дитячому любив родину…
…
Степан мовчав, не вірив сам собі
Нарешті вдома, де війни немає…
Та ось до них хлопчак малий підбіг,
І раптом… в нім Степан впізнає…
Себе, малим... Такий же вітрогон,
З широким лобом, повними устами…
Притис до себе сина він свого
І сльози радості й якісь слова злітали…
Зневіра, й страх, що холодом війнув,
Десь хутко зникли, як побачив сина.
Вони утрьох перемогли війну,
Бо є любов, сім'я, вони – всесильні!..
2012.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642506
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 09.02.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)