Надворі світало. Туман стелився лісом, огортаючи дерева білою пеленою. Де-не-де чулося кування зозулі, а коли вона стихала – довкола панувала тиша. Як не дивно, ця весна була доволі холодною, і, не зважаючи на те, що був квітень, подекуди лежав сніг та на водоймах білів лід, що ледь-ледь танув.
Вони мчали лісом. Страшні вигуки пробуджували місцевість від весняного сну, і де ступала нога їхніх коней – птахи злітали з дерев до неба, голосно викрикуючи.
— Ворони! Ви бачите – ворони! Повертаймося назад! – щосили закричав один з переслідувачів.
— Тихоне, досить! Ми все ж таки піймаємо будь-якого звіра!
— Ваша Величносте. Це того не вартує! Ви ж знаєте, що ворони – це поганий…
— Так, так, поганий знак. Я відчуваю, що ось-ось знайду те, що потрібно.
— Але Ваш батько…
— Я вже втомився від забобонів вітця. Так йому і передайте! – і швидко, під шпоривши коня, помчав уперед, помітивши перед собою оленя.
Дружина залишилася позаду.
— Ну що ж ви стоїте? Вперед за Ігорем Олеговичем! – гукнув Тихон. – Ми не маємо права не вгледіти його! Ох, ця молодецька кров.., — прошепотів собі під ніс.
Ігор так захопився переслідуванням, що не помітив, як заблукав.
— Тихоне! – гукав він, спинивши коня, і оглянувся довкола : олень також зник. Поруч нікого не було.
— Ну що ж, доведеться мені самому шукати вихід звідси.
Юнак виїхав на велику галявину, де неподалік чулося вепряче рохкання.
— Як вдало я сюди потрапив! – зрадів Ігор та націлив лука туди, звідки чув ці звуки.
Несподівано на галявину з-за спини молодого княжого сина вискочив той вепр, у котрого хлопець начебто цілився. Кінь з переляку став на диби, і кинувся тікати. Від несподіванки Ігор не втримався верхи і впав додолу, зламавши свого лука. Дикий звір також перелякався і миттю зник з галявини.
Звівшись на ноги, Ігор усвідомив, що тепер він залишився геть один. Ні дружинників, ні коня, ні будь-якого мирного жителя тут не було.
Княжий нащадок блукав лісом вже кілька годин поспіль. На його щастя, він натрапив на річку, де у човні була людина. Змучений, він ледве махнув рукою і голосно крикнув :
— Агов! Підпливіть сюди, будь ласка!
Човен швидко підплив до берега і незнайомець підняв голову.
— Що, заблукали?
— Та не кажи, — зітхнув. – Мені б на той берег потрапити.
— Сідайте, допоможу Вам. – відповів добрим та й надто ніжним для чоловіка голосом незнайомець.
Ігор сів у човен і почав розглядати керманича.
— Рибалите?
— Так. Має ж бути хоча б якесь заняття окрім полювання. – засміявся. – А Ви мисливець?
— Ні, просто захоплююсь. Це ж благородне діло.
— Бачу, зодягнені пишно, не бідно. Стан у Вас такий гарний. Знатного роду будете? Випадково, не з Києва? Не з княжого дому?
— А ти відкіль дізнавсь?
— Ох, і манер Ви також не маєте, не відаєте, як правильно говорити з людьми, а тим паче, з незнайомими. І взагалі, не дізнавсь, а дізналася.
— Та як ти смієш! – закричав Ігор і піднявся. – Як ти зі мною розмовляєш? Та я ж тебе в порох зітру!
— А що, на жінку руку піднімете? Так піднімайте! Давайте, сміливіше!
— Ти мене не боїшся?.. – здивувався, і сів на місце.
— Немає чого боятися.
— Брешеш мені!
— Було б чого брехати. Якби я боялася, то б мовчала, а так – самі бачите. – вона глянула на Ігоря сміливими, синіми очима.
— Твої очі… —прошепотів княжий син. – Вони чудові. Я таких не бачив.
— Не кажіть слів брехливих, молодику, я ж Вас наскрізь бачу.
— Як же?
— Багато людей бачила на цьому світі — одні кращі від інших.
— Звідки у тебе такі манери? Невже ти княжого роду?
— Манери мої від науки далися, та й з простих людей я. Стати княгинею не прагну, бо дурість це.
— Дурість?
— Абсолютно. У князів ні манер, ні знань. Тільки багатство мають і владу. А щоби правити – великого розуму не потрібно.
У цю мить човен ударився об берег і дівчина швидко відвела погляд.
— Уже припливли…
Ігор вийшов з човна і хотів подати незнайомці руку, але дівчина знехтувала цим.
— Не показуйте своїх несправжніх манер – вони Вам не личать.
— Ну тоді, давайте, хоча би познайомимося: Мене Ігорем звуть.
— Ігор Олегович. Благородно звучить. Прощавайте, Ігоре Олеговичу! – сухо відрізала дівчина і почала відпливати від берега.
— А тебе як звуть? – крикнув. – Як звуть?
— Прекраса я. Бувайте! – і зникла в тумані.
Лишень пізно ввечері повернувся Ігор до табору. Змучений і голодний, не сказавши ні слова дружні та Тихону, що безмежно зраділи його поверненню, ліг спати.
Уночі хлопцеві наснилась Прекраса. Юнак прокинувся і почав поглядом шукати нову знайому, але її ніде не було.
— Але жінка. Ніколи не зустрічав такої. Нехай Лада і мені таку подарує. – І знову заснув, мріючи про чудо-наречену.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641407
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2016
автор: Ольга Плай