Я знову там, де більше зроду не пройду.
Згасили світло - не питаючи чи треба,
Сюжети спогадів накличуть лиш біду
І в темну ніч я не спиратимусь на небо.
Мій поводир пішов невпинно крізь ліси,
Не залишаючи мені по собі сліду,
Та лиш відлунням було чути голоси,
Вони питали, чи я далі з ними піду.
Вони кричали, і благали, і сміялись,
Вони казали, що без них я пропаду.
У повній темряві танцюючи сплітались
І далі кликали рушати в пустоту.
Вони заповнили усе моє "навколо",
І вже здавалось: голоси не мають меж,
Вони грозилися не зникнути ніколи,
Лиш передрікши: ти вже більше не заснеш.
Зусиллям волі відігнавши їх подалі,
Крокую в темряву,чекаючи зорю,
Пульсує кров, а тіло зіткане зі сталі,
Один з нас житиме, а інші - лиш помруть.
Та ось на сході вже видніється рятунок,
Проміння сонця, що вбиває голоси,
Останній голос каже: "люба, добрий ранок,
Не бійся, ми ж зустрінемось вночі".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640841
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.02.2016
автор: Кьяра