ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 15. МІЖСЕЗОННЯ

15.  МІЖСЕЗОННЯ
31.01.2016*  14:40

Мимоволі  зупинився  у  своїй  розповіді,  бо  знову  виплили  певні  сумніви  і  спокуси.

Сумніви:  а  чи  маю  я  моральне  право  розказувати  про  тих  людей,  які  були  втягнути  у  коло  мого  життя?  
Я  досі  не  можу  подолати  в  собі  якесь  автоматичне  прагнення    запобігти  шкоду  цим  людям,  хоча  моя  розповідь  і  неможлива  без  розповіді  про  них.  Зрозуміло,  що  моє  сприйняття  всіх  подій  мого  життя  суб'єктивне.  Інакше  і  бути  не  може.  Так  у  кожної  людини.  Але  є  певні  факти,  певні  дії,  певні  початки  цих  дій  та  певні  закінчення  цих  дій.  А  це  означає,  що  я  можу  максимально  тягнутися  до  об'єктивізації  свого  життя,  хоча  і  знаю,  що  для  оцінки  будь-якої  системи  необхідно  вийти  із  цієї  системи.
Здається,  що  в  подібних  випадках  письменники,  (я  тут  виступаю  як  письменник?)  змінюють  імена  своїх  реальних  героїв.  Але  це  не  мій  випадок,  бо  змінити  імена  та  прізвища  моїх  дружин  та  товаришів,  я  повинен  змінити  імена  своїх  дітей,  а  це  є  блюзнірство,  гріх,  який  тільки  посилить  мою  дійсно  існуючу  провину  перед  моїми  дітьми.  А  їх  імена  для  мене  священні,  бо  кожне  з  них  має  глибоку  мотивацію.
Отже:  всі  мої  героїні  та  герої  мають  дійсні  імена.

Спокуса  полягає  в  тому,  що  мені  приходиться  весь  час  боротися  з  необхідністю  не  все  називати  своїми  іменами.  Навколо  мене  так  багато  було  різноманітних  сумнівних  ситуацій,  були  такі  ж  мої  вчинки  і  вчинки  інших  людей,  що  взяти  на  озброєння  максимальне  замовчення,  обілювання  себе    та  інших  людей  я  не  можу  ніяк.  Але  мимоволі  висить  наді  мною  Дамоклів  меч  самоцензури.
Безумовно,  розповідаю  не  все,  бо  тоді  вийшов  би  товстенний  багатоходовий  роман,  а  на  це  не  маю  ні  часу,  ні  бажання.  Тому  приходиться  крокувати  по  вехам,  опираючись  на  дрючок  моєї  пам'яті.  При  цьому  я  не  користуюсь  ні  фотокартками,  ні  листами,  що  багато  десятиліть  лежать  в  моєму  архіві  (навіщо?  не  знаю),  ні  записами  в  щоденниках,  які  справно,  майже  справно,  вів  колись.
Дуже  тяжко  говорити  правду  про  себе,  але  мені  завжди  було  тяжче  говорити  це  про  інших.  Особливо  про  рідних  мені  людей.
Спіймав  себе  на  тому,  що  я  весь  час  балансую  і  особливо  жахливі  ситуації  опускаю  на  глибоке  дно  моєї  пам'яті.

В  той  рік  вперше  у  мене  виник  проміжок  часу,  який  тепер  називаю  іронічно  "Міжсезоння":  я  був  юридично  холостяк,  мої  стосунки  з  гьорлфренд,  як  тепер  ще  інколи  кажуть,    мене  ні  до  чого  не  зобов'язували,    наміри  мої  були  більше  не  вскакувати  в  халепу  матримоніальних  стосунків.

Коли  у  нашої  матері  трапився  другий  інсульт,  то  ми,  три  брата,  зібралися  на  дачі  середнього  брата  тримати  нараду.  Ми  розуміли,  що  залишати  мати  одну  тепер  неможна,  бо  хоча  вона  і  вийшла  з  цієї  халепи  майже  не  ушкоджена,  але  певні  фізичні  та  психічні  порушення  були  явні.
Звернувся  до  братів  з  проханням,  щоб  мати  мене  прописала,  адже  я  знову  став  бомжем.  На  що  молодший  брат  сказав:
"Я  категорично  проти.  В  Ялті  у  тебе  була  двохкімнатна  квартира?  В  Апрелівці  трьохкімнатна?  В  Українці  теж  трьохкімнатна?  І  що,  ти  не  міг  собі  хоча  би  кімнату  чи  куток  для  прописки  влаштувати?  Я  проти."
"Я  хочу  -  сказав  середній  брат  -  прописати  до  мами  свою  старшу  доньку."

З  цим  питанням  покінчили.  А  потім  почали  вирішувати  з  ким  буде  мама  далі  жити.  І  вийшло,  що  тільки  зі  мною,  бо  у  молодшого,  як  він  сказав,  теща  на  руках,  а  у  середнього  три  доньки,  а  я  є  вільний  птах.  І  з  цим  порішили.  І  вони  переконали  матір,  що  так  буде  найкраще,  щоб  я  жив  з  нею,  без  прописки.

Працювати  в  Інституті  я  не  міг,  бо  здавалося,  що  мене  весь  час  строчать  кулеметні  черги  засудження,  то  як  тільки  запропонували  перейти  працювати  в  науковий  відділ  УкрНДПІцивільсільбуду,  так  я  дав  згоду.  Туди  ж  отримала  призначення  і  моя  майбутня,  як  потім  з'ясувалося,  наступна  дружина.

Вона  закінчила  із  золотою  медаллю  школу,  потім  з  червоним  дипломом  інститут,  була  гарним  виконавцем,  але,  що  мене  дивувало,  не  здатна  була  щось  творити  нове.  Хоча  потім  і  з'ясувалося,  що  має  видатний  хист  до  в'язання.  

Після  роботи  ми  пішки  йшли  по  Червонозоряній  до  будинку,  де  жила  моя  мати,  а  потім  вона  їхала  до  себе  додому  на  Оболонь.
По  дорозі  ми  розмовляли.  Головним  чином  говорила  вона,  бо  я  весь  час  був  шокований  тим,  що  різниця  у  нас  22  роки  і  що  вона  в  мені  знайшла  -  не  розумів.  Це  потім  я  став  розуміти  своє  життя  і  логічність  всього  того,  що  було  зі  мною  в  ньому.
Вона  розказувала  про  своє  одруження,  що  прожили  вони  по  коханню  з  однокласником  7  років,  що  розійшлися,  бо  не  було  дітей,  а  вона  явно  не  може  мати  дітей,  бо  перевіряла  це,  а  він  зразу  одружився  і  у  нього  вже  є  донька;  розказувала  про  своїх  рідних  і  про  те,  як  вони  переїхали  із  Макіївки  до  Києва  та  як  отримали  трьохкімнатну  квартиру;  про  свої  прагнення  та  уподобання;  про  свій  відпочинок,  про....  Теми  розповідей  плавно  переходили  одна  в  одну,  потім  я  щось  відповідав  на  питання,  щось  своє  розповідав...  Все  йшло  пасторально.
Інколи  вона  казала,  що  сьогодні  її  бабки,  з  якою  вона  жила  в  однокімнатній  квартирі,  не  буде  дома,  то  нам  можна  провести  певний  час  разом.

Офіційна  робота  була  сіра,  але  я  по  інерції  продовжував  проявляти  наукову  активність,  бо  разом  зі  мною  працювали  цікаві  архітектори  і  я  мав    насолоду  з  ними  інтелектуально  та  професійно  спілкуватися.  Розуміючи  навіть,  що  на  мені  стоїть  тавро  і  що  я  ніколи  не  зможу  захистити  дисертацію,  почав  шукати  новації  в  сільському  розселені,  накопичувати  публікації  на  цю  тему.
Малював  шаржі,  писав  вірші  і  справно  ходив  лікувати  доньку,  гуляти  з  нею,  їздив  до  Українки  до  дітей,  інколи  зустрічався  зі  старшими  доньками.

Бувало,  що  мені  здавалося,  що  якась  Сила  тягне  мене  по  життю,  але  це  було  неймовірно  розмазане,  десь  на  рівні  сонного  марення.  Я  продовжував  бездумно  існувати.

І  гримнуло:  у  матері  трапився  третій  інсульт.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640172
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2016
автор: Левчишин Віктор