Свою весільну сукню білосніжну
Я тільки раз, для тебе, одягла.
Під поглядом захопленим і ніжним
Тобі навік я серце віддала.
Я вірила: хрещатий і квітчастий
Рушник, що нам тоді під ноги ліг,
Стелив нам довгий шлях добра і щастя,
Як незрадливий долі оберіг.
З тобою ми пройшли усі дороги.
Ділили порівну і хліб, і сіль.
Дітей обох давно звели на ноги.
Тож звідки впав цей невимовний біль?
Як сталося, що почуттів лавина
В душі твоїй вся висохла, як став?
Колись казав, що я твоя єдина,
А нині вже чужим для мене став.
…Вона була усміхнена й привітна.
В її очах – ані краплини зла.
Так, ніби ненароком, непомітно,
В довіру, як гадюка, заповзла.
І ось тепер – вона твоя кохана.
А я – мов після обуху грози.
Я ж не чекала зради і обману!
Ну, а в тобі – ні болю, ні сльози.
Слова, мов ціп, – безжальні і розкуті.
Вже б краще ти мене відразу вбив,
Аніж сказав спокійно і без люті:
«А я тебе ніколи й не любив».
© Ірина Васильківська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.01.2016
автор: Ірина Васильківська