На Дунаї Ярославни чути голос,
Як та чайка-жалібниця вона стогне:
«Полечу зозулею я по Дунаю,
Відшукаю св́ого милого у полі.
Умочу рукав бобровий у Каялі,
Та обмию кн́язеві криваві рани,
Щоб зажили на його міцному тілі.»
Рано-вранці плаче-тужить Ярославна,
У Путивлі на забралі причитає:
«Вітре буйний, чом по полю сильно вієш,
Чом несеш ворожі гострі стріли в небі
На своїх легеньких крильцях невидимих
Проти воїнів моѓо мил́ого Лади?
Чи тобі не мало білі хмари гнати
І гойдати кораблі на синім морі?
Чом господарю розвіяв мою радість
По срібн́ому ковил́у в широкім полі?»
Плаче-тужить Ярославна рано-вранці,
І голосить на забралі у Путивлі:
«О, Дніпр́е, Дніпр́е-Славутиче могутній!
Ти пробився через каміннії гори.
Крізь підступну вражу землю половецьку.
Святославові човни гойдав ти швидко,
Несуч́и їх до полќів Коб́яка грізних.
Принеси господарю великий дужий,
Л́аду м́илого на хвилях до забрала,
Щоб я рано сліз гірќих не проливала.
Ярославна рано-вранці стогне-плаче,
У Путивлі на забралі промовляє:
«Сонце світле, о трисвітле, красне!
Всім ти тепле, величаве і прекрасне.
Чом простерло ти проміння прегаряче
На хоробрих воїнів моѓо мил́ого?
Чом в безводнім дикім полі люта спрага
Т́ятиву та древко луків посушила,
І тугою сагайдаки їм склепило?»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639259
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2016
автор: Володимир Бабієнко