Своїм життям живе шпиталь військовий,
Де біль поранень зупиняє мить...
На дальнім ліжку парубок зі Львова,
А поруч з ним з Луганщини лежить.
Праворуч он з Житомиру хлопчина,
А біля входу тут із Чернівців.
Юнак з Херсону, майже що дитина,
Сміється з метушливих горобців.
Влягається з Полтави дядько сивий,
Бинти на двох скалічених руках...
Тут звідусіль зібрались побратими,
Їх побратав війни суцільний жах.
Неспішний час вбивають у розмові,
Про щось для них насправді головне.
Хай ті розмови і на різних мовах,
Але ці хлопці розуміють все.
Щоб бути зрозумілим, наш львів'янин
Луганському про бій розповіда,
Про жінку, про дітей, про львівську каву,
Російські підбираючи слова.
І відповість йому сором'язливо,
З відвертою подякою в очах
Сусід на українській неквапливо,
Неначе мову пробує на смак.
Дивлюсь на них і сліз не вистачає -
Вони ж брати віднині й до кінця!
І не важливо, хто як розмовляє,
Важніше, як спілкуються серця.
Й прозріння наче спалах в цю ж хвилину.
Я розумію це без зайвих слів -
Нову вивчати треба Україну
По цій правдивій мапі шпиталів.
Козак Наталія
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638904
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 26.01.2016
автор: Ниагара