Розбурханим океаном
Земля моя вигляда,
Над Києвом – не тумани –
Народу страшна біда
Повільно в вогні згорає.
А скільки ще треба сил?!
Таких, як і сам, збирає
Держави своєї син.
У кіптяві, чорномазі,
Стоять вони день і ніч,
Покласти щоб край заразі –
Спалити щоб на вогні.
Морози, вітри, невдачі,
«Тітушок» брудних полки…
З чиєї то все подачі
Став Київ тепер таким?
Штурмує народ, беззбройний,
Усі обласні ОДА,
У ранах він, незагойних,
Купає в мороз вода.
Тут стогін і кров, і крики,
Немов ожив землетрус,
В бою проти банди-кліки
Вірменин упав, білорус…
Синів неживих стрічає
Із дзвоном церковним Львів,
Та де ж, скажіть, де межа є,
По лікті ж руки в крові?!..
Не знаючи милосердя,
Плюють на ікону, хрест,
А може, в них є осердям
Метал, що скував Гефест?
Безкарність заслала очі
Тим пресу хто нагло б’є,
Нахабство хто серед ночі
Потішив в лісах своє.
В бентезі-тривозі небо
За землю і за людей.
Кому це й для чого треба?
Хто розум у вас краде?
Й скляніють у жертви очі
З портретами тих злодюг,
Мов відео власне ночі
Представить вона падлюк,
Якщо не людському суду,
То Божому. Прийде час:
Здобудуть свободу люди –
Працює хай час на нас!
27.01.2014.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638814
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 26.01.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)