Чуєш, ми не можемо бути вічними…
на перехресті сімнадцятої весни я,
мабуть, почну палити.
І, вдихаючи вологу мертвого відчаю,
продовжуватиму тебе
нерозумно, до болю у грудях любити.
Цю весну, помережену солодом
я відчуваю фібрами,
випиваю вино твого грішного голосу,
опівнічні дзвінки,
які стали не просто важливими, а
вкарбовано рідними,
мов перший світанок зимовий, мов
дотик твоєї руки.
Холодний піт між хребцями, рубці
на твоїх руках.
і погляд твій останній рве всі заборони,
кидає у попіл.
і знову ми – вільні й бездомні, вкотре
зірвало дах.
ти смієшся, залишаючи вогнепальні
слова на потім.
На дотик цей лютий квітневий тепліший
за опік,
і талий сніг бездумно котиться горлом.
Ти дихаєш моїми легенями, дихаєш
вільно доти,
доки хтось не увімкне чорно-білий
набридливий голос.
Сімнадцятої весни ми мали померти,
але необдумано вижили.
вітер сконфужено дмухає на посинілі від
чорнила пальці.
у цьому океані псевдо любові ми стали
холодними брижами,
у кістках закарбовані твої спогади, їх
забути не вдасться.
ми стаємо не святими чи грішними,
а невпізнанно вищими,
вогнепальні слова програють у покер
вологому відчаю.
я вмикаю режим свідомого самозречення,
самознищення.
чуєш, ми не можемо бути вічними…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638629
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.01.2016
автор: Іра Табак