Там за вікном зупинки миготять,
І потяг лише лине своїм шляхом,
Між простір полонила ця печаль,
Від неї не втекти і не сховатись.
Від неї життя робиться пустим,
І кольорова гама зовсім сіра,
Вона так не кохаючи хотіла,
Знедолити й забути це життя.
Вона хотіла кригою застити,
І охопити льодом майбуття,
Щоб серце навіки могло спочити.
Й не рвати більше душу навмання.
Та кожна лиш зупинка нагадає,
І серце десь у льоді за бринить,
Крізь простір часу щиро пам’ятає,
Хотілось та лиш доля зносить вниз.
За склом життя біжить доволі швидко,
Хвилини пролетять як милі ті,
Можливо я б хотів і щось забути,
Та серце не підпустить пустоти.
Печаль так вкриється туманом сірим,
І снігом що найдуще замите,
Здається що зима є в середині,
І за вікна холодним понесе.
І хтілося б найкраще написати,
На склі забуті щастям ці слова,
Коли в дорозі є що ще згадати,
А поряд так нікого вже нема.
Коли душа від смутку охолола,
І серце їй шепоче в унісон,
В дорозі я у роздуми впадаю,
Та сниться лиш один і той ще сон.
І це напевно просто руйнування,
Думками все керує пустота,
І смутком відбиваються сюжети,
Немов усе я бачу ще з вікна.
А.А. Отченко 19.01.16р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637308
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.01.2016
автор: Андрій Анатолійович Отченко