Сидячи якось з подругою, на лавці в парку і годуючи голубів вчорашньою булкою, ненароком почули розмову двох людей. Спершу ми не надали особливого значення тому, що вони говорять, більше нас зацікавила їхня реакція одне на одного і зовнішній вигляд. Окрім їхнього спантеличення, явно випадковою зустріччю, нашу увагу, привернули обличчя сповнені смутку, занепокоєння й виснаження. Щоправда в жінки, ще читалась провина й певний страх , а в юнака докір, нерозуміння і низка не надто приємних переживань.
Закінчивши оглядати незнайомців, все ж вслухались в їхню розмову. Початок ми прослухали, та він скоріш за все не був дуже важливим, принаймні так здавалось.
- Де вона? Що сталось? Чому я не можу її знайти? Так, мене не було кілька місяців, але ж я не втікав! Я працював, вона ж знала куди і чому я їду.
- Знала.
- Тоді чому зараз ховається? Невже закохалась в іншого?..Чому ж не сказала?..
- Ти ще нічого не знаєш, так?
- А що я маю знати?
Голос жінки немов згасав, склалось враження ніби вона була десь дуже далеко, а її смуток став ще глибшим.
- Та що трапилось?! Щось з нею? Ви можете пояснити?
Витерши сльози, які навертались ще від початку їх зустрічі й присівши на сусідню лавку, зібралась з духом і почала розповідати.
- Як виявилось, це почалось ще під час її навчання. Мені вона нічого не казала, видно не хотіла засмучувати. А я була занадто зайнята аби помітити зміни. Пізніше, коли стан погіршився вона намагалась, натякала, але я не розуміла, не чула, а може й не хотіла…
- Зачекайте, чого ви не розуміли? Про що?
- Про хворобу …ту - яка помалу її вбивала, яку пізно вже було лікувати, яка не залишає шансу.
- Що?..Як?..Ні…ні, цього не може бути - мені б вона сказала…
Від почутого нам аж моторошно стало. Схожі почуття жалю виникали раніше, хіба що переглядаючи якийсь фільм, але тоді все відбувалось на наших очах, насправді, з живими людьми, а ми самі були ніби в ступорі, не знаючи, що робити і як поводитись. Здавалось навіть голуби їм співчували.
- Не вірю…Ні… Не вірю! Не може цього бути…я залишав її здоровою, вона раділа, ми мали…
На очах парубка виступили сльози, а по наших тілах невпинно бігали мурашки.
- Я знаю, вона цього дуже хотіла, будувала в мріях ваше майбутнє, а потім про все дізналась і було вже пізно.
- Але чому вона нічого не казала? Чому дозволила поїхати? Я б залишився з нею. Був би поруч…
- Вона знала, що помре, й надіялась ти не повернешся швидше. Вирішила, що так буде краще для вас обох, мовляв болітиме менше.
- Дурість! Невже думала, що я її покину?.. Я ж люблю…
- Ні, просто злякалась, не знала, що робити й не хотіла завдавати ще більшого болю.
- А Ви звідки знаєте?
- Вона написала листа, де розповіла про все, чого вголос так і не насмілилась. Ось,там і для тебе дещо є.
Жінка вийняла з сумочки конверт й простягла його хлопцю. Розгублений юнак взяв листа й почав жадібно вчитуватись, напевно надіючись отримати пояснення й відповіді на свої питання. А може сподівався, що все це невдалий жарт, чи якась дурна перевірка почуттів. Але щомиті до нього приходило усвідомлення правди – вона таки померла…Обличчя його сповнилось болем, таким сильним й невимовним. З наших очей мимоволі потекли сльози й здалось, що той біль частково передався й нам. Добре, що вони нас не помічали.
За кілька хвилин, склавши листки, підняв голову й звернувся до жінки :
- Відведіть мене до неї.
- А може зараз не варто, давай краще згодом.
- Ні, зараз. Я хочу попрощатись…Ось – протягнув їй щойно прочитані листки – візьміть.
- Не треба, залиш собі. Я вже на пам’ять його вивчила. Гаразд, раз ти хочеш – ходімо, поки ще не темно.
Вони піднялись й пішли собі в бік центральної вулиці. Ми ще деякий час просто мовчали, дивлячись, то на голубів, яких вже майже не було, то їм вслід. Потім, переглянувшись й не змігши дібрати слів, мовчки почали складати речі які напередодні вийняли з сумок і стрясли крихти зі своїх пальт . Підвівшись й пройшовши кілька метрів до місця, де щойно розмовляли незнайомці, чомусь подивилася в низ. Там, біля лавки лежав акуратно складений папірець, який я підняла. Моя подруга не зрозуміла, що я роблю, мовляв, для чого піднімати сміття. Та це «сміття» виявилося тим листом, точніше його частиною, який мить назад читав той юнак. Повертати лист власникам вже не було сенсу, адже ми їх давно втратили з поля зору. Цікавість, звісно, взяла гору і ми його прочитали.
«Написала це все, й тільки зараз зрозуміла як же жахливо чиню з вами. Думала якщо не скажу нікому, то менше болітиме, а насправді стало тільки гірше. Боялась прощання з вами, боялась запитань, незручностей, розлуки. Але все чого добилась - це тільки самотність, страх і почуття провини через те, що так і не насмілилась розповісти про все. Гадала, що переконавши його все ж поїхати, те кляте відрядження, дам час аби забув мене, й навіть хотіла, щоб покохав іншу. Але насправді, надіялась, що цього не буде і він через якісь там обставини, повернеться швидше і останні дні ми проведемо разом. Я так хотіла цього, але не визнавала, а зараз вже пізно. Я безмежно сумую й знаю, що він теж та нічого вже не вдієш і це жахливо, й неймовірно боляче. І винна у всьому тільки я. Не подумала, що ж буде потім, як ви це сприймете. Не подумала, що неодмінно картатимете себе, що не помічали й не були поруч, шукатимете винних…Та їх немає, винна тільки я. Вибачте мої кохані, вибачте за все. Я злякалась . Відчувала, що зі мною щось не те, але боялась піти до лікаря, боялась почути те, що зрештою і почула, навіть гірше. А потім боялась розповісти, боялась вашої реакції, боялась жалю оточення, боялась боятись, боялась себе…Та найбільше боялась того, про що так довго мріяла – померти поруч з коханим зі спокоєм на серці, посмішкою на вустах і взаємною любов’ю в очах…
Яка ж я дурепа! Завжди дивувалась як люди можуть марнувати свій час, можливості, життя і зрештою змарнувала своє куди гіршим чином. Впевнилась, що перед смертю приходить усвідомлення, воно прийшло, але пізно! Пізно…Це слово, зараз мені здається найгіршим, точніше його значення. Навіть «смерть» чи «ненависть» ховаються перед ним. А цей вислів: «Ніколи не пізно» - маячня! Принаймні для мене…
Смішно, та кілька тижнів назад, вкотре проходячи повз зруйнований дитячий майданчик, на якому грались з друзями в дитинстві, побачила відновлену гойдалку. Ту саму, з якої годинами не злазила й яка донедавно була майже вщент розбита. В мене з’явилась надія, а раптом і мене можна так відремонтувати... Та підійшовши ближче побачила, що то була зовсім інша гойдалка, нова, металева, з міцнішою опорою, а стара дерев’яна валялась вся розбита до невпізнанності біля смітника, єдине, що її видавало – це намальований нами , дідусь з собачкою, який пригощав всіх цукерками коли вигулював її біля майданчику. Пам’ятаю як він з гордість говорив знайомим, що це його там намалювали, що він помре, а малюнок залишиться, і пам'ять про нього… А як ж ми любили ту величезну дворнягу, яку він вилікував після аварії й залишив в себе. Я досі не зустрічала добрішого й розумнішого собаки…
Дійсно, дідусь давно помер і собака його теж, та щоразу проходячи повз гойдалку я все згадувала, й переконана, що не тільки я. Боляче було дивитись на свої зламані спогади. Не знаю чому, та я забрала собі, частину з малюнком і на новій гойдалці, приблизно на тому ж місці зробила його копію, щоправда маркером, а не фарбами. Вони це заслужили… Шкода, що я нічого не зробила, аби хтось про мене подібне сказав…
Після того випадку, я кілька днів провела наодинці зі своїми спогадами. Згадувала переважно хороше: бабусині розповіді, татові казки на ніч, те як ми всі разом грались, як готувались до шкільних вистав. Згадала як вдягала весільну сукню і босоніжки на височезних, як тоді здавалось, підборах. Уявляла якою ж я буду на своєму весіллі, яким буде мій наречений, наше життя, майбутні діти, дім і неодмінно вірний собака, якого б усі обожнювали…Згадала як брат дивився на мене і казав, що наші сім’ї збиратимуться разом щовихідних у домі батьків, а наші діти ростимуть разом і будуть найкращими друзями як ми з ним. Кепський з мене друг вийшов. Я навіть йому не змогла розповісти. Хотіла, намагалась, та не знайшла слів, не змогла зруйнувати нашу мрію…
Зараз, озирнувшись на все, коли пізно щось робити, пізно боротись, кричати, звинувачувати й вибачатись, розумію як же насправді легко було зібрати вас, моїх найрідніших, розповісти все, подякувати, сказати як же сильно люблю вас і провести цей місяць разом з вами.
Прошу вас зрозумійте мене і відпустіть. Зробіть те, чого я не змогла, і вибачте…Благаю вибачте!..Люблю вас .»
Нас переповнювали різні почуття: незавершеності, жалю, смутку, місцями злості, та дібрати слів, того дня, ми так і не змогли. Не питала подругу, що вона для себе зрозуміла, ми про це так і не поговорили поки-що. Принаймні я записалась, про всяк випадок, до лікаря і намагаюсь прощатись з близькими, кажучи як їх люблю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636654
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2016
автор: Кіт