Змарнілі трави в кіптяві, золі,
Котили полем сум, нестримні сльози.
Ти зупинись на тій лихій дорозі,
Вклонись від болю стомленій землі.
Стискатиме у грудях гомін трав,
Бо буде правда гіркоті полину,
В жалобі, тихо впавши на коліна,
Згадаєш тих, кого щодня чекав.
До неба підійматимеш чоло…
Смиренний біль по ниточці з’їдає,
Бо схочеш обійняти – та немає…
Лиш поле, що золою поросло…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636323
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2016
автор: Людмила Мартиненко