56.

Стіни  в  під’їзді  були  потріскані  та  пошарпані  різними  надписами.  Наші  кроки  по  сходах  залишали  сліди,  піднімаючи  хмари  пилу.  Ліля  не  знала,  куди  я  її  веду.  Вона  мовчала.  Мабуть  одного  погляду  на  мене  достатньо,  щоб  не  питати  нічого.  Я  не  був  тут  десять  років,  але  пам’ятав  все  наче  це  було  вчора.  Не  знаю  чому,  але  я  вирішив,  що  їй  варто  це  побачити.  Людей  тут  не  було  давно.  Будинок  в  три  поверхи  все  ніяк  не  могли  почати  реконструювати.  Він  просто  ховався  в  тіні  інших  бетонних  гігантів.  Він  став  привидом,  розчинився  в  столичному  мегаполісі.  Він  став,  як  я.  
Ніким.
Пошарпані,  порізані  двері  не  мали  замку.  Добре,  не  доведеться  вибивати  їх.  Замість  цього,  я  просто  штовхнув  їх  і  зайшов  всередину.  Ліля  боязко  зайшла  слідом.  Стіни  почорніли  від  язиків  полум’я.  Крізь  вибиті  вікна  протискались  промені  сонця.
- Для  чого  ми  тут?  –  запитала  Ліля.
Я  не  відповів.  Хвиля  спогадів  накотилась  зовсім  несподівано.  Я  не  бачив  слідів  пожежі.  Для  мене  це  житло  для  бомжів  мало  велику  вагу.  Ми  пройшли  в  єдину  кімнату,  що  більш  менш  вціліла.  Серце  налилось  кров’ю  при  теперішньому  вигляді.
- Тут  все  почалось  –  тихо  сказав  я.
Ліля  боязко  оглядалась  довкола.  Вона  не  розуміла.
- Що  почалось?
Я  поманив  її  пальцем  показавши  на  одну  з  стін.  Вона  підійшла  ближче.
- Макс  –  поволі  прочитала  вона  –  Марк…
- Це  ми  колись  залишали…
Вона  продовжила  читати  імена,  що  йшли  нижче.  Їх  було  багато,  я  сам  не  знав  приблизну  їх  кількість.
- Ви  з  братом  нашкрябали?
- Так  –  я  дивився  на  написи,  але  не  міг  їх  прочитати.
Дихання  перехопило,  серце  стало  битись  частіше.
- Тут  ми  з  Марком  вирішили  почати  займатись  тим,  чим  займаємось  і  досі  –  пояснив  я  –  тут  народилась  ідея  змінити  цей  світ.  Тут  ми  перестали  бути  тими  ким  були.  Тут  ми  стали  тими…
- Що  обманюють  смерть  –  закінчила  за  мене  Ліля.
Вона  перестала  боятись.  Її  погляд  змінився.  Вона  уважно  глянула  на  мене,  про-сканувала  своїм  мудрим  поглядом.  Мені  на  мить  здалось,  що  вона  мене  зрозуміла.  А  може  й  не  здалось.
- Ми  шкрябали  імена  людей,  котрих  врятували.  Думали,  мріяли  ввійти  в  історію  ось  і  збирали  докази  своїх  заслуг.
- Не  думала,  що  їх  так  багато  –  Ліля  була  шокована.
- Це  не  всі  –  мої  губи  скривились  в  гіркій  посмішці.
- Ви  врятували  стільки  людей…
- Замість  них  померли  інші.  Більше,  в  рази  більше  людей.  І  все  через  нас.  Через  наші  амбіції…
- Марко  мені  розповідав,  коли  ти  був  під  делірієм  –  перебила  вона  –  Розповів,  як  тебе  роздирали  сумніви.  Я  знаю,  що  ти  врятував  більше,  знаю  чим  ти  ризикував.  Ти  звалив  на  себе  те  що  не  міг  нести.  Він  розповів  через  що  вам  доводиться  проходити  у  власних  видіннях.  Я  вірю,  що  це  страшно,  от  так  вийти  з  власного  тіла  і  не  повернутись,  залишитись  в  чорно-білому  холодному  видінні.
- Це  не  саме  страшне…
- Чому  ж  ти  тоді  продовжуєш,  якщо  не  віриш,  що  ви  робите  правильно?
- Тому  що  те,  що  я  вмію  найкраще.  Я  просто  жалів  себе,  боявся  за  власну  душу,  шукав  спасіння.  Намагався  звести  рахунки  з  життям.  Я  не  міг  жити  з  цими  видіннями,  вони  роз’їдали  мене,  розривали  на  частини.  В  якийсь  момент,  я  перестав  боротись.  Здався.  Не  захотів  жити  так.
- І  все  ж  ти  тут  –  нагадала  Ліля.
І  правда.  Я  все  ще  тут.  Все  ще  обманюю  смерть.  Все  ще  ризикую  своїм  життям  задля  інших.  Все  ще  вирішую,  кому  жити,  а  кому  ні.  Я  всім  серцем  захотів  повірити  Марку.  Захотів  так  само,  як  він  знати,  що  це  не  дарма,  що  так  має  бути…
- Ти  ж  розумієш,  що  ти  не  втечеш  від  цього  –  Ліля  взяла  мене  за  руку.
Ми  так  і  стояли,  тримаючись  за  руки  і  дивлячись  на  увінчану  іменами  та  слідами  сажі  стіну.
- Всюди  будуть  люди,  всюди  буде  гуляти  стара  з  косою.  А  ти  не  зможеш  проходити  повз.  Завжди  знайдеться  людина,  котрій  ти  не  даси  піти.  Ти  не  втечеш,  тому  що  тікаєш  ти  сам  від  себе.
- Знаю  –  погодився  з  нею  –  все  що  залишається  це  вірити,  що  рано  чи  пізно  вийде  врятувати  когось  без  жертв.  Я  змирився  вже,  прийняв  себе.  Досить  бігати  від  всіх  навколо.
В  мене  перед  очима  пролетіла  та  картина,  що  я  побачив,  коли  випив  делірій.  Антон,  Геральт,  Едик,  а  за  ним  всі  люди,  котрих  вже  не  було  в  живих.  Вони  й  далі  дивились  на  мене  пустими  очима.  Але  ніхто  з  них  ніяк  не  виказав  свого  невдоволення.  Лише  один  мені  кивав,  як  і  тоді,  коли  я  прокинувся.  Старий  дід,  котрий  мені  підвіз  до  дому,  і  котрий  відмовився  від  спасіння.  Він  єдиний  тоді,  хто  заступився  за  мене.  Він  мене  тоді  вивів  з  мого  безумства.  От  і  зараз  він  ствердно  мені  кивнув,  мовляв  продовжуй.  Не  зважай  ні  на  кого,  просто  роби.
- З  тобою  все  нормально?  –  Ліля  привела  мене  в  реальність  –  ти  навіть  не  кліпав.
- Все  добре  –  прошепотів  я  –  от  тепер  все  добре.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2016
автор: Тост