В унісон Діду Миколаю:
"Щоби не самотній цей вік скоротати".
Цей його вірш нагадав про мій,
написаний давно.
Колись, біля джерела люди посадили
плакучі вербички. З роками джерело
засохло, берег розорали, тож верби
ростуть серед поля.
Серед поля дві вербички
похилилися,
дві плакучії сестрички
засмутилися:
"За що нас лихая доля
посадила серед поля?" –
все журилися.
Біля ставу дуб із кленом
з вітром граються,
на красу сестер зелених
задивляються,
мріють стати вербам тінню,
до сумного шепотіння
прислухаються.
"От би нам до дуба з кленом
поселитися,
на могутні їх рамена
похилитися,
досхочу б води напитись,
вволеньку наговоритись,
надивитися..."
Ой, не так воно буває,
як хотілося,
а, де доля випадає,
там родилися...
Вітер трощить їхні віти,
зрідка дощ дає їм пити –
так судилося...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632308
Рубрика: Авторська пісня
дата надходження 29.12.2015
автор: Світлана Моренець