- Ла*но, так? – спитала мене, коли ми вийшли з будинку.
Видно моя відповідь охоронцю борделю не припала їй до душі
- Не придирайся до слів.
- До чого мені ще не придиратись? – знов розгнівалась вона – до твоїх вчинків?
- Було б добре – я дістав сигарети.
Закурив. Дим неприємно різав легені. Мабуть пора кидати, а то вже не стягую. Або хоча б перерву зробити…
Ліля не дала мені поринути в роздуми про мій стан здоров’я.
- Знаєш що? Йди нах*й, Макс – випалила вона.
- Сама йди.
- Ні, це просто нестерпно! – вона обігнала мене і зацідила мені ляпас.
І одразу ж закрилась очікуючи, що я вдарю її в відповідь. Щоку пекло, наче пролив на неї окріп. Але я не збирався її бити.
- Що? – виклично глянув на неї – вдариш в відповідь? Чи може втечеш, щоб я не вдарила тебе ще раз?
Я мовчав. В мені закипав гнів, але я не хотів давати йому волю. Яке ця сука має право мене засуджувати?! Вона не бачила того, що бачив я! Вона не пройшла через те, через що й я! Вона чекає на поблажливе ставлення. Через те, що на ній висить подих смерті?! Ніфіга! Пройдись по столиці, так таких людей за три хвилини з півсотні назбирається.
Але я мовчав. Зуби аж скрипіли, щелепи затислись так міцно, як я тільки міг їх затиснути. А все, щоб не проронити жодного слова. Я мовчки пішов до найближчої станції метро. Ліля крокувала за мною.
За весь час ми не обмовились ні єдиним словом. Мені було якраз саме то: є час думати про те, що робити далі. Мабуть весілля Карини я вже пропустив – ну, то й нехай. Якщо мені пощастить, то я прийду до брата і почую, що вони вже знайшли нашого психопата. Все, що залишиться, це пересвідчитись, що він отримав по заслугах. Далі зніму прокляття з Карини. З цим все одночасно і складно і просто. Просто, тому що ця хвиля скоріш за все остання. Складно, тому що цього разу це буде масове стихійне лихо. Все що мені залишається, це знайти спосіб, як відвернути це. І по можливості самому не накласти головою. Ми дійшли до станції Славутич. Народу було як на зло багато. Мені довелось призупинитись, щоб Ліля не відстала від мене.
- Навіть не говори до мене – прошипіла вона, коли я тільки глянув на неї.
В Києві для мене не існує кращого способу добиратись звідкись кудись. І най не приємнішого. Десятки тисяч людей під землею, а я бачу смерть практично кожного десятого. Це нагадує мені, як сильно я не люблю Київ.
Ми протиснулись в поїзд. Сидячих місць звісно ж не було, тож довелось схопитись за поручні. Ліля неохоче підсунулась до мене. Навіть не знаю, скільки ми от так простояли мовчки. Я б мовчав до самого приїзду додому. Ліля не витерпіла перша.
- Чому ти такий гів*юк? – тихо запитала вона.
Це одне з тих питань, на які я не мав чіткої відповіді. Козлом, мудаком і власником решти не самих приємних термінів ти можеш стати лише якщо образиш її. Вона ж не розуміє, що ти зробив це не думаючи і без бажання зробити їй боляче. Просто не подумав, що завдаєш їй цим ще більшого болю. Ти ж, бл*ть, не подумав про неї, її почуття. Значить гі*нюк. Безсердечний, черствий вир*док.
А якщо розуміє, то шукає тобі виправдання. Типу, така природа, хто ж винен, що Господь створив нас чоловіків такими дибілами? Або чекає, що ти скажеш щось, що вкладеться в її голову. Що знову ж таки само по собі тяжко. Але ти не кажеш. Ти, бл*ть, просто не маєш, що сказати. І це робить тебе в її очах ще більшим гів*юком.
- Все складно – це було єдине, що спромігся видати мій мозок.
Вона не розуміла, не хотіла розуміти. Все. Точка. Її рівень поваги до мене дійшов критично низької межі. Жінки, бл*ть. Їм не вгодиш.
Можна ж звісно ж признати свою вину, покаятись, чи щось на зразок цього: пояснити що ти заплутався. Але вона однаково не зрозуміє. Вона бачить зовсім інший склад твого мозку, а так як воно є насправді їй недовподоби. Для неї це неприйнятний варіант. Такий самий, як для мене признавати свої косяки і признати свою провину. Значить що?! Правильно – гівнюк!
- А може варто було б з самого початку думати? – від неї аж зимою повіяло.
- Може – спокійно сказав я – але вже пізно.
- Тоді чому ти просто все не розповів мені?
- Як ти собі це уявляєш? – я іронічно всміхнувся – Ліля, я тебе звісно полюбив, правда не знаю з якого моменту. І не впевнений, що це не через прокляття. Просто зі мною вже ставалось щось подібне. А, ледь не забув, я тут т*ахаю відьму, бо заводити нові знайомства виходить нечасто. Та й я явно небайдужий до неї. Ще й Карина приїхала, хоче почати все спочатку. А нас багато чого зв’язувало, ми до сих пір любимо одне одного. Чому я не розберусь з цим? Тому що я добровільно взяв на себе відповідальність за тебе, а ще тут приперся мій братик, що вже тягне за собою нові проблеми. А ще скінхед Едик прокляв весь будинок. І створив самому собі ворога в вигляді полтергейста, що ледь не відправив мене з Сашою на той світ. Ще й сам відправився на той світ завдяки любому братику, лишивсе все оце добро на мене. Міліція підозрює мене в смерті однієї шишки, його дружина хоче мені помститись, ще й Марко запропонував знайти фанатика-психопата, котрий зараз займається улюбленою справою по моїй вині. От і роби людям добро після такого. Але я не жаліюсь. Я тебе все одно люблю, просто фізично не маю часу розгребти це все за один раз. Плюс тут Карина ще заміж вийшла, а це трішки неприємно, от я вирішив підняти собі настрій пиякуванням і проведенням часу з повіями. Так тобі нормально буде?
Вона не встигла нічого сказати. Голос в поїзді об’явив, що ми приїхали на потрібну станцію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630752
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2015
автор: Тост