Тому, хто одного разу наповнив ніч сенсом,
хто приносить тепло у руках,
хто навчив кішку муркотіти.
Ми самі створюємо свої казки.. ніжачись холодного ранку у ліжку, смакуючи фрукти, сидячи на вікні й спостерігаючи за вітром. Ми ловимо ледве відчутний запах, запах, що віщує швидкий прихід весни… і над чорними лісами пролітають зграї птахів.
Ми самі створюємо свої казки.. гуляючи на морозі й ловлячи лапаті сніжинки. Ви посміхаєтесь їм, ніжним? Ми кутаємось у пледи, гріємо замерзлі руки теплими чашками, ваннами, обіймами…
Ми самі створюємо свої казки.. гуляючи босоніж, розхлюпуючи крижану річкову воду, що виграє на сонці, підставляючи обличчя під його промені.
Ми самі створюємо свої казки.. бігаючи, мандруючи, прогулюючись вузькими камінними вуличками Міста й потаємними стежками Лісу. Ми шукаємо, дослухаємось, вивідуємо й знаходимо. Ми тепло муркочемо, сидячи на гілках дерев, шовковій траві, на руках у коханого.
Ми самі створюємо свої казки.. Вони у пилинках, що світяться у променях сонця, вони у співі птахів на світанку, вони у вогниках світлячків при серці дерев, вони у шелесті листя й відльоті останніх чайок, вони у шепоті струмків, коренях гір, у диких хащах, у тихих луках, вони всюди, і вони в тобі, й у мені. Казки – це ми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630737
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2015
автор: Оксана Стадник