Вергунівська церква.

«ВЕРГУНІВСЬКА  ЦЕРКВА»
 В  селі  Вергуни  на  Хорольщині  стоїть  дивовижна  Різдвяна    церква,  покинута  і  занедбана  людьми.  Це  єдина  церква  на  Полтавщині  із  круглою  основою.  В  ній  свого  часу  знімали  фільм  «Ізгой».  Коли  я  її  побачила,  то  заболіло  серце…

Зяє  сліпими  зіницями,  мов  проклята,  чи  прокажена.
Відкрита  вітрам  і  холоду  стоїть  одиначка  ображена.
Ще  здалеку,  наче  марево,  краса  у  тумані  зоряна,
А  зблизька  нещасна,  зістарена,  мов  зморшками  вся  поорана.
Вона  мов  та  жінка  кинута,  що  скривджена,  зраджена,  зболена…
Тільки  людина  вмирає,  вона  ж  стоїть  й  досі  згорблена.
Як  з  фресок  святії  ангели  злетіти  збираються!  Марно!
А  церква  ж  колись  витвір  зодчества  була  зовсім  юна  і  гарна.
Як  з  радісним  серця  щемом  її  будували  люди,
Невже  ж  таки  все  даремно?
Усі  були  діти  з  мамами,  бабусі,  панич  Вергунівський…
З  цегельні,  що  аж  за  селищем  кожен  несли  по  цеглинці.
З  рук  в  руки  цеглинок  тисячі,  мов  медом  блискучим  змазані,
В  село  для  будинку  Божого  несли  рученята  старанні.
Бо  будуть  хрестити  скоро  там  у  променях  сонця  –  грайлика
Усіх  Вергунівських  непослухів  –  Марійку,Іванка,  Михайлика.
І  прийдуть,  з  до  болі  стертими  на  будівництві  руками,
Молоді,  їхні  тата  й  мами,  щоб  весільними  стати  батьками.  
Ой,  скільки  ж  було  веселощів  і  радощів  не  зміримо  –
Красу  таку  в  Петербурзі  в  царів  бачить  лиш  могли  ми.
І  сяє  вона  дзвіницями,  ковбанями  всім  посміхається,  
Краса  Вергунівська  церква,  Різдвяною,  що  називається.
Летіли  роки  під  зорями,  і  під  громадянськими  війнами.
Під  кров’ю,  пролиту  червоними    і  війнами  більшовицькими.
І  не  пожалівши  душ  людських,  і  Бога  забувши  скоро,
Плач  людський  покалічених,  змінив  дивні  пісню  хору.
Безбожників,  чи  настраханих  новою  химерою  тліну,
Послали  на  дві  дзвіниці  скидати  додолу  дзвіна.
Палили  за  що  –  невідомо!    Плювали,  неначе  без  розуму,
Лишивши  шедевр  рукотворний  спаплюженим  і  розореним.
І  люди  сказали  в  вічі  їм:  «Нелюди,  що  ж  ви  робите?
Ви  ж  недолугі,  безбожники,  цього  більше  не  повторите.
Ніхто  вам  не  викує  дзвону…  Два  ж  віки  вона  стояла,
І  тільки  красою  й  милістю  своєю  усіх  дивувала.  
Це  потім  набрешуть  історики,  що  пишуть  в  партійній  лінійці:
«Спаплюжити  святе  місце  могли  тут  хіба-що  німці…».
І  німців  давно  вже  вигнано,  й  безбожна  країна  пропала,
Та  тільки  стоїть  вона  й  досі,  неначе  пройшла  навала.
Стоїть  мовчазна  і  тиха,  і  зморено  помирає,
Неначе  вона  одна  там,  мов  вимерли  люди  в  краї.
Сліпими  зіницями  каже  нам:  «Не  будьте  байдужі,  прохожі!
Я  ж  ваше  святе  й  сокровенне!  Я  ж  ваша  заступниця  Божа.
Я,  може,  в  останню  хвилину  вам  ще  в  пригоді  стану,
Я,  може,  нагрію  купелю  Михалику,  чи  Івану…»
Та  мабуть  не  дочекається…  Надіє,  не  вмри  остання!
Сучасники,  наші  діти.  Почуйте  її  прохання!
Люди,  змилуйтесь…  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630526
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 22.12.2015
автор: Oxana Levina