1
Всю глибину найтонших лір
Словами висловимо завжди :
Душі столоченої правда
Гірким лягає на папір.
Ні, я не гуру , не адепт,
Щоб сіль життя всім роздавати –
Цей смак самому треба взнати,
А не очікувать рецепт.
Бува відвідує наш тлін
Апостол істини й науки,
Тоді крізь щем пекучий й муки
Іду за покликом на дзвін.
2
Господь не дав Людині крил,
Бо ми , допитливі та спритні,
Злітали б в небо ненаситно,
Де і згоряли б в дим і пил.
Блаженно пурхали в раю
І безтурботно в стоголоссі
Пили із цвіту мед та роси
Прудкі метелики в рою.
Калейдоскоп пахучих зіль
Та метушливі силуети…
Либонь, душі писала злети
Перісто – райдужна метіль.
Ото ж , в мандрівку навмання
Прямуй, допоки маєш свято,
Радій, що добрі пророчата
Відводять бруд та втому дня.
Щоб не цікавість ця…Якби ж
Не колупала пристрасть в носі,
Були б метелики і досі
В краях достатку й дивовиж.
Зіниці глянули за грань,
Де відчуття в тривозі вражень
І де свідомість без обтяжень
Спішить захоплено у рань.
3
Уже й не знаю в чому річ :
Чи збій дали в програмі вади,
Чи то випробувань заради,
Та край поглинула той ніч.
Ультрамарин згасив чуття,
Процесам згуб немає спину :
Ще мить – і фауна загине
Та флора кане в небуття.
Мов блиск під місяцем меча,
Мов в плесі полиски зірниці,
Аж осліпляючи зіниці,
Сяйнула в сутінках свіча.
Все закрутилось : ожили
Прудкі й меткі істоти – скалки,
Байрак лишаючи чи балки,
До світла мчались , як могли.
Ось в смузі срібно –золотій
Майнули грона, брості , лози,
Між бірюзи стебло мімози…
Вслід потягнувс ь туди і рій.
4
Лише наблизилась метіль,
Зачало полум*я шугати…
Снуючи , стали міркувати
Про суперечливе суціль :
Рече найперший:-Що й казать ?
Ось ми й отримали Світило –
Життя умову , ємну силу,
В якій Творця є благодать.
-У світлі – витоки Судьби :
Пилком тут пахне та єлеєм…
Це ж нам даруються ідеї,
Духовні множить щоб скарби.
-В долонях Батька наше « Я «
Та наші прагнення високі :
Дадуть врожай життєві строки,
Як сонцем скропиться земля.
-Зорі покликання у тім,
Щоб дати віру невмирущу,
Вділити трепетно – насущну
Любов жадаючим усім.
-То ж вість благую понесу
До всіх стражденних під цим титлом,
Буду посланником я світла,
Щоб сповіщати про красу.
-За дар подякувати як ?
Щоб в квітах знов змогли купатись,
Щоб мали здатність дивуватись,
Нащадкам лишу віщий знак!
5
Сміливець , другий , до жерла
Рішивсь нахабно підлетіти…
В гарячих струменях зітліти
Поспіла часточка крила.
Він, повернувшись , заявив :
-Вогонь спроможний обпалити,
Хоч має здібності носити
Тепло та світло в скриньці див.
-Якщо обпікся – не згорю,
Його минатиму покірно,
Хоч і знаходжу достовірно
Я в цьому вигоду свою.
-Негайно іншим розповім
За що прийшлося постраждати :
Хтось зможе також користь мати,
Тепло щоб використати, втім.
-Щось капне в руки…Інтерес
Тут меркантильно –споживацький,
Бо схочуть грітися багацько,
Та обмаль місць знімати стрес.
6
Лишаю іскорку для тез :
Огидну хтивість хто зупинить ?
Як легко падати з вершини,
Коли закінчиться процес !
Щоб спити кров, куса блоха…
А де ж від досвіду прозріння?
Ось так, лишаючи сумління,
Зростають паростки гріха.
7
Забродить пристрасть без вини…
Метелик третій :- Непізнанне
Єством осилю бездоганно,
Сягнувши першим таїни.
-Торкнеться спрагле до чола ,
Якщо в осердя його вскочу…
Пізнать вичерпно глуздом хочу
Джерело світла та тепла.
-Знайду я гострі відчуття,
Щоб приголомшливе отримать,
Бо це престижніше, ніж блимать
Взірцем простого відбуття.
-Твою природу вабить хміль :
Стрибать в безодню – божевілля…
-За те ж оціню суть привілля,
Окрім духм*яних міток зіль.
-Пуста затія твій вояж…
-Не упущу таку нагоду:
Вогню пізнати щоб природу,
В його впроваджуся пейзаж.
-Невже всі звідали вогонь?
В промінні золото тім сяє…
-Той витік світла пожирає
Зарозумілих вщент, либонь ?
-Тріумф і почесть – не мета!
Бадьорить настрій й мрії гріє
Геть не фантазій ейфорія…
Не в цьому місія свята!
-У центрі жару біль та шок…
Поспішність ввергає в пригоди,
Які приносять більше шкоди.
А не повчальний втім урок.
-Оце дивлюся – і щемить :
Властиво Сущому вагатись –
Якщо тремтіти та боятись,
Тоді для чого в світі жить?
8
Навіщо клопоти земні ?
Невже своїх не вистачає ?
Метіль роїлася по краю
Лиш допустимої межі.
Особи вчинок чи надлом ?
Щоб заповітну справдить мрію,
Шугнув в розбурхану стихію
Він враз розхристаним єством.
Змахнув крильми - й у ватрі щез ,
І до братів не повернувся…
Пізнав ,що хтів, живим забувся
Вернуть здобутки в формі тез.
Не зміг вже скласти міркувань
Роззявам тим, що мали вчитись,
В халепі як не розчинитись
Чи не зазнати катувань.
-Себе спалив – когось зігрій ! –
Народ промовить, як зав*яже…
Уже нікому не розкаже
Він про набутий досвід свій.
Зостались пам*ять та труха –
Юрма довкола оніміла…
Мошки допитливість згоріла
В багатті власного гріха.
9
Що ж , задоволене сповна
Чуже вразливе самолюбство –
Причина прикра самогубства
І слави величчі дурна.
До решти смертний захотів
Сам Божий промисел пізнати?
Прийшлось таки відповідати
За одержимість бравих днів.
Максималізм згорів до тла
В лукавій ватрі егоїзму,
Маразми маній героїзму
Поглине в мороці імла.
Той , хто отримує знання,
Втрачає здатність говорити –
У других вимірах носити
Йому багаж цей навмання.
Чомусь обізнаний , мовчить,
А хто говорить – той не знає :
Чи на припущеннях гадає,
Чи небилиці жебонить
10
Хоч втямиш досвід. хоч не вір :
Сіль у відібранім відерці,
Бо тільки вистраждане серцем
Зіллється світлом на папір.
Життя тепер – безцінний дар !
І в неповторні ці моменти
Потрібні чи ж експерименти
В краю довершеності й чар ?
Що буде завтра – таїна ?
Вчорашній день лиш спогад точить;
Душі сучасність радість врочить,
То ж спий сьогоднішнє до дна.
Бо кожна слідуюча мить –
Гранична мить в житті твоєму :
Вражай , дивуючись до щему,
Допоки сонце пломенить!
Микола Стасюк (Альманах "Антологія української літератури"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630107
Рубрика: Ода
дата надходження 20.12.2015
автор: plomin