Звертаються до Бога з наріканням,
Чом світ такий наповнений стражданням,
-Невже ж ти ,Боже ,горенька не бачиш,
Не боляче, і за ніким не плачеш?
Он люди гинуть по усьому світі ,
А ти мовчиш, не радиш, що робити!
Поглянув Бог й скорботно так промовив,-
Я завжди йшов і розчищав діброви
Де кликали мене собі на поміч,
Дорогу всім показував, йшов побіч,
Коли ж мене ,в зневірі, виганяли ,
Я мовкнув там де поміч не чекали.
Зі школи вигнали! Не треба віри !
Немає Бога, так дітей учили .
Занедбали біблійне Боже слово ,
В печерний вік схотілося наново!
Взялися діти за свої порядки,
В руках наган, й стриляють мов з рогатки!
Я землю дав, щоб сіяли орали,
Для всіх достатньо, ви ж війну почали,
Куди не глянь, сочиться кров із рани,
Без помочі забуті ветерани,
Земля пустіє, густішають хрести ,
Все тяжче й тяжче доводиться нести.
А так же мало треба всім для миру,
Позбутьтеся ненависті та чмиру ,
А заповіти вибиті в скрижалі
Піднять як скарб, щоб в смітті не лежали ,
Нехай брунькує, квітчається любов,
Скінчиться лихо, і буде щастя знов!
Уверх чоло, і я вернусь в країну!
Я кожного прийму немов дитину,
В теплі скупаю, взую, нагодую,
Зруйноване я знову відбудую,
Щасливий той хто ці слова почує
І не взива ім`я мойого всує!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629621
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.12.2015
автор: горлиця