Спустошено, як випито до дна,
Мою невдалу донкіхотську душу.
І Санчо Пансе втік (не первина!),
І Россинанта бадьорити мушу.
А вітряки із крилами ростуть –
Старі, горласті (чим не гайвороння?).
На жорна правду дзьобами кладуть –
І борошно в мішки стікає [i]чорне[/i].
Алхіміки пускають в очі пил,
Кадять божкам новітнім фіміами.
Підводься, коню, [i]ідемо на ви[/i]!
Із нами Бог (та під ногами – ями)!
Допоки ще тримаюся в сідлі,
Я лицарем безстрашним залишаюсь.
Останнім. Божевільним.
Уві млі
Збирають вітряки-ворони зграї…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629147
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.12.2015
автор: ptaha