́Кажуть, люди приходять у світ,
не для того, щоб просто прожити
і для когось ці відліки літ
так призначені Богом - творити!
От і ти мені казку творив,
А я плескала у долоні
І потрохи життя учив,
Поглядаючи в очі сонні.
Я заснула солодким сном,
Бо мене захищали руки
Ті дбайливі, сильні, міцні,
і ласкаві були до онуки.
І крізь сон відчувала тепло
І розмірені серця удари
Пульсувало і билось воно,
Розсипаючи всюди чари.
Ти невтомний був трудівник
Я на тебе за́вжди рівнялась
Ти кудись заховався, втік,
А у мене рана зосталась.
Як ти смів залишити так?
Де ж оці твої дужії руки?
Вже не знають вони тепер
і ні болю, ні кривди, ні муки.
Вже не зможуть вони мене
так за плечі міцно обняти!
Ну а хто ж тепер бу́де тепло
тих долонь мені дарувати?!
Мій дідусю, спасибі тобі!
Я тебе усім серцем любила!
Я прошу́ тебе вибач мені
Я тепер це усе зрозуміла!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628785
Рубрика: Присвячення
дата надходження 15.12.2015
автор: Олена Собко