ЩАСТЯ З ПІДВІКОННЯ (бувальщина)

               Акації  кидають  мережані  тіні  на  чистий  асфальт  двору.  Вимите  ще  вдосвіта  міцним  струменем  води  з  гумового  шлангу  подвір’я    місцями  вже  встигло  висохнути  і  тіні  на  тих  ділянках  вимальовуються  чіткіше    та  більш  витончено.  З  цвітінням  акацій  в  місто  прийшло  і  літо.  
Освячені  ранковими  променями  вулиці  від    молочно-білих  грон  стали  ще  світлішими,  а  двори  наповнилися    ніжним  запахом    і  монотонним  гудінням  бджіл.    Це  внесло  в  тихі  квартали  ще  більше  затишку,  а  мокрий  від  ранкового  купання    асфальт  спонукає  дихати  на  повні  груди.
                   Струнка  енергійна  жінка,  в  минулому  сержант  Колосівська,  направляється  до  свого  колишнього  міліцейського  управління  звичним  маршрутом  –  приємно    пройтися  стежками  бурхливої    молодості.  Промайнуло  вже  більше  двадцяти  років,  як  вона  розпрощалася  з  цим  приморським  містом  на  Далекому  Сході  і  перебралася  до  іншого  моря  –  південного.  Але  відсутність  якоїсь  довідки  в  особовій  справі  змусила  подолати  тисячі  кілометрів  задля  справедливого  нарахування  пенсії.  Можна  було  і  письмовий  запит  зробити,  та  вирішила,  що  так  буде  надійніше.
                 Робочий  день,  зазвичай,  починався  у  неї,  тоді  дільничного  міліціонера,  відразу  за  порогом  власної  квартири.  Ходити  тротуарами  упродовж  вулиці  і  хвацько  стукати  на  поворотах  підборами  вона  не  звикла,  навпаки  –  давно  проклала  собі  маршрут  так,  щоб  провідати  всі  закапелки,  кущі  та  інші  злачні    місця  тутешнього  криміналітету  та  безхатченків.    Заглядала  у  двори,  відчинені  двері  під’їздів,  віталася  зі  стрічними  мешканцями  підконтрольної  їй  ділянки  та  своїми  непростими  підопічними,  котрі  все  ж  з  повагою  ставилися  до  привабливої  наставниці.
                   В  цей    приїзд  зупинилася  у  колишньої  сусідки,  то  ж  ранок  розпочався,  як  і  двадцять  з  лишком  років  тому.  Не  кваплячись  увійшла  в  знайомий  двір  у  суміжному  кварталі,  окинула  навкруги  зором  і  зупинила  свій    погляд  на  відхиленій  стулці  пластикового  вікна  на  першому  поверсі  цегляного  восьми  квартирного  будинку.  Згадала  колишню  молоду  та  веселу  мешканку  тієї  квартири.  Цікаво,  як  склалася  її  доля?
                                                                                                                                                 *  *  *
                   Їх  знайомство  відбулося  такого  ж  літнього  дня  по  дорозі  на  службу.
                   -  Доброго  ранку,  тітонько  в  погонах!  –  почула  із-за  розлогої  молодої  акації  дзвінкий  дівочий  голос,  а  потім  розкотистий  сміх.  –  З  усіма  вітаєтесь,  а  мене  й  не  помічаєте…
                   Міліціонерка  озирнулася  і  побачила  у  відкритому  вікні  привабливу  молоду  дівчину,  що  виглядала  із-за  білої  фіранки,  розшитої  вишивкою  рішельє.  
                   -  О,  привіт,  красуне!  Та  хіба  ж  тебе  угледиш  із-за  кущів?
                   -  А  я  вас  щодня  бачу.  Пора,  думаю,  і  познайомитися…  –  дівчина  знову  закотилася  сміхом.
                   -  Ну  і  правильно  подумала,  будемо  знайомі…
                   Наступного  ранку  Катя,  так  назвалася  дівчина,  очікувала  на  «тітоньку  в  погонах»,  нахилившись  з  підвіконня  над  вузеньким  газоном  між  асфальтом  і  вікном.
                   -  Слухай,  Катю,  а  чому  ти  в  цей  час  в  домашньому  халаті,  а  не  в  шкільній  формі?  По-моєму  вже  пора  до  школи.
                   Дівчина  знову  зайшлася  сміхом,  грайливо  похитуючи  кучерявою  голівкою.  Щось  у  її  поведінці  було  загадковим,  неначе  вона  намагалася  викликати  у  дільничного  зацікавленість  своєю  персоною.
                   -  Та  я  вже  два  роки,  як  восьмирічку  закінчила,  –  повідомила  з  гордістю.
                   -  То  ж  це  ти  два  роки  б’єш  байдики  отут  на  підвіконні  і  нічим  не  займаєшся?
                   -  А  я  вишиваю,    –  дівчина    дістала  звідкись  п’яльця  з  яскравим  узором.  Що  там  було  зображено  з  невеликого  фрагмента  розібратися  було  не  просто.
                   -  От  закінчу  незабаром,  –  продовжувала  Катря,  –  і  покажу…
                   -  Це  добре,  що  вишиваєш,  але  ж  пора  б  уже  братися  за  щось  більш  серйозне.  А  то,  гляди,  ще  доведеться  тебе  за  дармоїдство  до  відповідальності  притягувати!  –  приховуючи  посмішку,  Колосівська  посварила  її  пальцем.  –  Ану  виходь  сюди,  побалакаємо!  –  вдавано  сердито  додала  командним  голосом.
                     Дівчина  знову  зайшлася  від  сміху  і  зухвало  дивилася  у  вічі  стражеві  порядку.
                     -  Як  вам  потрібно,  то  ви  і  заходьте,  –  сказала    і  кудись  швиденько  пірнула  з  підвіконня.
                     Візиту  до  нової  знайомої  не  планувалося,  та  все  ж  «тітонька  в  погонах»  увійшла  до  під’їзду.  
В  одній  з  квартир  відчинився  замок  і  з-за  дверей  знайомий  бадьорий  голос  запросив:
                     -  Прошу  ласкаво!
                     З  помешкання  почувся  якийсь  гуркіт,  чи  метушня,  але  двері  не  відчинилися.    Колосівська  натиснула  на  ручку,  зробила  крок  через  поріг  і  розгублено  зупинилася.  Блакитні  очі  кучерявої  красуні,  що  грали  веселими  бісиками,  дивилися  на  неї  десь  знизу  із-за  кухонного  ослінчика.  Міліціонерка,  яка  в  своєму  житті  бачила  всяке,  на  цей  раз  почувалася  ніяково.  Боялася,  що  розгублений    від    такої  несподіванки  вираз  її  обличчя  міг  сприйнятися  дівчиною  за  розчарування.
                       -  Заходьте-заходьте,  не  соромтесь,    –  покликала    за  собою  господарка  квартири.  Вона  вправно  переставляла  поперед  себе  ослінчик  і,  підстрибуючи,  наздоганяла  його.
                       У  дівчини  була  серйозна  вада  від  народження.  Маленькі  незграбні  кінцівки  були  схожими  на  ласти.  Але,  як  не  дивно,  ця  вада  її  ніяк  не  бентежила.  Катя    гостинно  запрошувала  до  кімнати.  Ставити  якісь  питання  було    зайвим  і  «тітонька  в  погонах»    зацікавилася  вишивкою.  Розклала  на  дивані  біля  вікна  канву  і  з  інтересом  роздивлялася  майстерно  викладені  на  полотні  хрестики.  Розмова  закрутилася  навколо  узору  та  якості  муліне,  бо  вишивання  було  і  її  захопленням,  та  все  ж  між  іншим  дізналася,  що  живе  дівчина  вдвох  з  бабусею,  а  освіту  отримала  дома  –  вчителі  проводили  заняття  з  нею  на  цьому  ж  дивані.
                     Якогось  ранку  дівчина  з  підвіконня  десь  забарилася  в  своїй  кімнаті  і  сержант  Колосівська  навмисне  притишила  ходу  біля  її  вікна.
                     -  Красуне,  ти  що  там  –  спиш?  –  покликала  привітно.
                     Через  хвилину  у  вікні  з’явилося  заспане  обличчя.
                     -  А  то  і  поспати  не  можна…  –  вдавано  сердито  відгукнулася  Катря.
                     -  Ти  що,  на  танцюльках  вчора  була?  –    сказала  і  прикусила  язика.
                     -  І  хто  ж  це  вам  уже  доповів  зранку?  –  зовсім  не  образилася  Катерина.
                     -  Ніхто  не  доповідав,  сама  здогадалася.  –  викрутилася  «тітонька  в  погонах».
                     -  Вчора  один    знайомий  запросив.  Вже  давно  крізь  вікно  до  мене  залицяється,  –  задоволено    засміялася  дівчина,  –  А  коли  я  відмовилася,  із-за  відомої  вам  причини,  він  підхопив  мене  прямо  з  підвіконня  і  поніс  на  руках  до  танцмайданчика.
                     Колосівська  не  знала  вірити  чи  не  вірити  цьому  сміхотливому  не  зовсім  вдалому  божому  створінню,  а  воно,  сміючись,  розповідало  далі:
                     -  Бабуся,  розпродавши  квитки  в  кінотеатрі,  повернулася  додому  і  вже  зібралася  викликати  міліцію.  Двері  зачинені  з  середини,  в  квартирі  –  нікого,  внучку  вкрали.  Гвалт!  Та  через  якийсь  час  Гришко  повернув  на  місце  викрадене  добро…
                     Задоволена  такою  неочікуваною  та  романтичною  пригодою,  Катруся  сяяла  від  щастя.  Зі  слів  дівчини,  хлопця  зовсім  не  налякало  її  каліцтво.
                     Невдовзі  Колосівська  отримала  нове  призначення,  виїхала  з  Далекого  Сходу  і  більше  нічого  не  знала  про  свою  героїню.
                                                                                                                           *  *  *
                     Уладнавши  в  управлінні  всі  питання,  Ніна  Олександрівна,  так  звали  жінку,  вирішила  завітати  до  колишньої  знайомої.  Вхідні  двері,  як  і  вікна  в  квартирі  виготовлені  з  сучасних  матеріалів  –  видно  що  живуть  в  ній  люди  з  яким-не-яким,  але  достатком.  Ніна  Олександрівна  завагалася:  тиснути  на  кнопку  дзвінка,  чи  повернутися  назад.  Можливо,  там  вже  давно  інші  люди  мешкають.  Але  допитливість  перемогла.  
                     Через  хвилину  двері  відчинилися  і  в  коридорі  її  зустріла  маленька  жіночка  з  нікельованими  ходунками  в  руках.  Від  несподіванки  вона  по-дитячому  заплескала  у  долоні  і  її  радісні  блакитні  очі  налилися  сльозами.  Впізнала  відразу  ж  колишнього  дільничного  і,  не  стримуючи  себе,  засміялася  крізь  щирі  сльози  молодим    дівочим  сміхом.
                       -  Проходьте,  не  соромтесь!  –  радо,  як  і  колись,  запрошувала  до  кімнати.  –  Я,  як  завжди,  сама  хазяйную.  Хлопці  мої  ще  на  заняттях  в  університеті,  а  чоловік  на  роботі.
                     -  То  ти  маєш  сім’ю,  дітей?  –  здивувалася  Колосівська.  Вона  не  боялася  образити  жінку  питанням,  бо  пам’ятала,  що  та  ніколи  ні  на  кого  не  ображається.  –  Як  же  ти  змогла  народити?
                   -  А  запросто,  як  і  усі!  Кесаревий  розтин  зробили  і  порядок.  І  взагалі,  після  заміжжя,  всі  мої  проблеми  зникли.  Чоловік  у  мене  золотий!  Ми  з  ним  вже  стільки  об’їздили  за  часів  нашого  сумісного  життя…  Речі  –  носильникам,  мене  поперед  себе  в  оберемок,  і  –  вперед!  За  весь  час  ні  разу  нічим  не  дорікнув,  не  образив,  квартиру,  як  лялечку  облаштував.
                     Не  вірити  жінці,  сприймати  її  розповідь  за  плід  хворої  фантазії  було  б  марним.  Катерина  світилася  щастям,  а  колишня  «тітонька  в  погонах»  щиро  раділа  її  щасливій  долі.
                     Під  час  тривалого  перельоту  на  зворотному  шляху  додому,  Ніна  Олександрівна  розмірковувала  над  тим,  які  несподівані  сюрпризи  підкидає  людям  життя.    Буває,  що  і  гарна,  і  розумна,  і  руки  золоті,  а  щастя  не  має.  Сама  вже  двічі  в  ЗАГС  ходила,  а  своїх  синів  ставила  на  ноги  одна.  Чи  чоловіки  не  ті  траплялися,  чи  в  самій  якась  проблема?  Катя  ж,  беззаперечно,  була  цікавою  та  привабливою  дівчиною,  але  ж  та  вада  від  народження…  Далеко  не  кожен  хлопець  зміг  би  подолати  в  собі  страх  перед  шлюбом  з  подібною  їй.  Певно  трапилася  на  її  підвіконня  дійсно  відважна  і  щиросердна  людина.  А  можливо,  секрет  тієї  сміхотливої  дівчини    був  у  тім,  що  вона  ніколи  не  нарікала  на  долю,  раділа  життю  і  поруч  з  нею  мешкали  в  її  домі  три  невидимі  подруги:  Віра,  Надія  і  Любов.
07.12.2015
                     

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627051
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2015
автор: Галина_Литовченко