Диваки

Ми  цінні,  перш  за  все,  своїми  дивацтвами.  Лише  по  них  можна  зрозуміти,  що  за  особистість  насправді  причаїлася  за  подобою  цієї  людини.  Тільки  наші  дивацтва  дають  привід  вважати,  що  ти  є  справжнім,  а  не  якоюсь  підробкою  в  дешевому  брудному  ломбарді,  куди  приходять  подивитися  на  колись  милі  серцю  речі  загублені  у  власному  внутрішньому  мороці  невдахи.  Але  наші  дивацтва  з  головою  видають  нас,  роблять  незахищеними  і  відкритими  з  усіх  боків.  За  дивацтва  часто  потім  доводиться  розплачуватися  найвищою  ціною.  Бо  це  є  і  нашим  слабким  місцем,  нашою  вразливою  точкою,  куди  багатьом  кортить  не  просто  плюнути,  а  встромити  отруйне  жало.  За  свободу  бути  дивакуватим  доводиться  чи  не  щодня  платити  –  благополуччям,  кар’єрою,  друзями,  зв’язками,  коханням,  перспективами,  і,  врешті,  тією  ж  свободою.  Але  тільки  дивацтва  роблять  нас  по-справжньому  вільними.  
Іноді  твоє  дивацтво  і  є  істинним  твоїм  призначенням  в  житті,  твоїм  сенсом  і  змістом.  Інколи  дивацтвом  називають  твою  істинну  справу,  заради  якої  ти,  власне,  і  псуєш  повітря  іншим.  Вибір  нелегкий  –  стати  таким,  як  всі,  і  очистити  це  спільне  повітря  від  своїх  бажань,  чи  назавжди  лишитися  диваком,  здатним  зацікавлювати  і  вражати  навіть  себе  самого.  І  цей  вибір,  рано  чи  пізно,  робить  кожен  з  нас,  а  деякі  навіть  постійно.  І  той,  хто  вже  давно  позбувся  цієї  здатності,  хто  давно  свій  вибір  зробив,  чомусь  вимагає  й  від  тебе  здійснити  цей  крок.  Напевно,  їм  так  спокійніше  жити,  коли  навколо  немає  диваків,  а  лише  колеги  по  жуванню  щоденної  несмачної  гумки.  Бо  ділити  простір  з  диваками  небезпечно,  тому  що  завжди  існує  можливість  знову  закохатися.
Та  деякі  з  цих  жувальників,  насправді,  потайки  хочуть  повернутися  бодай  до  тієї  межі,  коли  їм  довелося  робити  вибір.  Їх  це  не  на  жарт  турбує  і  заважає  їм  жити.  І  тоді  вони  лізуть  зі  своїми  безглуздими  запитаннями  -  як  комусь  все-таки  вдається  залишатися  вірним  собі,  і  зберігати  цю  невеличку  свободу?  Що  їм  відповісти,  як  зарадити?
Секрет  один:  треба  завжди  і  за  будь-яких  обставин  вірити  у  себе,  вірити  у  свою  справу,  любити  те,  чим  займаєшся.  І  постійно  дослухатися  до  себе,  відверто  розмовляти  з  самим  собою,  аби  ніколи  не  лишалося  нерозв’язаних  вузлів  і  невирішених  питань.  Потрібно  довіряти  своїм  передчуттям  і  першим  поривам,  вміти  розпізнавати  знаки,  і  завжди  пам’ятати,  що  замість  тебе  ніхто  не  понесе  твою  ношу.  Ця  віра  дає  сили  і  впевненість,  від  неї  народжується  натхнення,  вона  може  запалювати  інших,  вона  робить  тебе  спокійним  і  міцним.  А,  значить,  твоя  вершина  колись  таки  покориться  тобі.  І  похмуру  темряву  навкруги  розжене  твоє  внутрішнє  світло.  Бо  ти  -  людина-ліхтар,  що  освітлює  все  довкола  себе,  зчищає  з  життєвого  асфальту  кіпоть  і  бруд,  розчиняє  душевну  пітьму,  вихоплює  з  ночі  дивовижні  образи,  підсвічує  живим  вогнем  ще  не  спотворені  сьогоденням  обличчя,  зігріває  спраглих  до  тепла,  і  вказує  путь  самотнім  подорожнім.  Ти  є  доти,  доки  світиш  іншим.  І  це  полум’я  обов’язково  розгледить  той,  кому  потрібно  вийти  з  мороку.  Ще  один  дивак,  який  хоче  бути  вільним.

Роман  «Хроніки  міських  божевільних»

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625517
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2015
автор: Валентин Терлецький