Ми знайомі не роки і не життя,
ми знайомі не одне лихе століття,
наші долі разом ще зі створення буття,
коли душі наші були зовсім малі діти,
ми зустрілися очима перший раз,
посміхнулися, неначе вже знайомі
і з того разу вбивчий швидкий час,
не раз вмирав та корчився в судомах.
Ми не боялись ні одного диво-дня,
не знали, що бувають перешкоди,
та якось ангели сказали, що життя
для нас почнеться, а з ним і незгоди.
Для нас буде усе неначе вперше,
ми відчуватимемо страшний біль,
не знатимемо, що для кого краще,
сприйматимемо все не почуттями, а на зір,
і розведуть з тобою нас дороги,
вони сплетуться десь через роки,
для цього ми робитимемо власні кроки,
на смак відчуємо всю щирість гіркоти.
А ще вони сказали, що, на щастя,
сказали так, неначе залюбки,
що одна доля з наших навіть краща,
і ми тягнутимемо з долею квитки.
Мені тоді дісталась гірка доля,
наповнена сльозами і жалем,
і там прописані усі страждальні ролі,
які травитимуть реальність з кожним днем,
а ти дістав квиток такий казковий,
в житті твоєму мало перешкод,
ти там будеш завжди на подвиги готовий,
життя оберігатиме тебе від всіх незгод.
І ось тоді сказали нам серйозно,-
«Життя не казка і життя не гра!
Воно важке й болюче та, відносно,
мандрівка там коротка і швидка».
Ми мріяли про зустріч знов на небі,
леліяли цю думку стільки днів,
створили собі власне чесне кредо,
бо разом бути кожен з нас хотів.
Та ні, ми якось не кохали,
ми навіть і не знали схожих почуттів,
ми просто щиро вірили і знали,
що дружба є, а те кохання – міф.
В останню ніч, перед початком шляху,
перед народженням і перед цим життям,
ти висловив мені свою подяку
і шлях той кращий в життя дарував.
І ось тепер ти тут, в житті, страждаєш,
витримуєш ти натиск усіх бід,
бо так буває, коли інше вибираєш,
хоча усім ти насолоджуватись міг.
І так, це вигадки усе насправді,
і ми знайомі не життя і не роки,
ми підкоряємося нашій власній правді.
А правда справжня нам далеко невтямки,
можливо, ми з тобою зовсім різні,
можливо не ті долі тут сплелись,
та як зустрінемося за життям, опісля,
ми зрозуміємо, якими нерозумними були колись.
Нехай і розповідь моя намріяна й брехлива,
усе одно не раз подякую тобі,
моє життя було б зараз жахливим,
коли б не твій квиток у кращий світ.
Спасибі, що не нехтував ти мною,
спасибі, що знайшов на зустріч час,
ти вже пробач мою нещасну долю,
яка тепер твоя, та це лиш раз.
Ми більше не мінятимемось схоже,
ми завжди матимемо лиш свої шляхи,
бо так неправильно і так негоже,
що ти страждаєш замість мене ці роки.
Та я тепер тебе вже не покину,
тепер я житиму своїм життям,
тепер увесь цей час, що до загину,
не зрадимо своїм природженим шляхам.
Мені достатньо добре вже жилося,
тепер ти забирай свої казки,
тепер у тебе все буде, як в долі йшлося,
нехай у тебе будуть ті найкращі всі роки.
Подумай знову ти над цим серйозно,
життя не казка і життя не гра!
Воно важке й болюче та, відносно,
мандрівка ця коротка і швидка.
Спасибі, друже мій, за все минуле,
яке на небі пережили ми разом,
нехай воно так швидко проминуло,
та все ж було реальним і не сном.
Тепер у нас є шлях, де ми зустрілись,
тепер для нас є небо на Землі,
і наші дві дороги в одну злились,
і ми будемо разом навіки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624865
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.11.2015
автор: Настасья Вікторівна