Тарілка розсікала спекотне повітря кімнати. Я міг би заприсягтись, що я чув, свист наче в шаблі. Але це було давно, і я вже не пам’ятаю цього. Тарілка пролетіла мені попри лице (реакція в мене хороша), і розлетілась на друзки. І так вже годину. Мій дім перетворився на зону бойових дій.
Я вилаявся. Зараз слова вилетіли з моєї голови, але тоді я сказав, щось неприємне. Може щось про неї. Щось настільки образливе, що змусило її запустити в мене сковорідку. А вона влучила. Я закрив лице руками і мої бідні передпліччя витримали цей удар. Вона горлала на мене. Мабуть щось образливе. Щось на зразок:вир*док, пок*дьок, му*ак, козел, конч*ний. Це жінки – в ненависті вони немов смерч. Тоді я зрозумів, чому стихійні лиха називають жіночими іменами.
Я одним стрибком скоротив дистанцію. Схопив її за руки, щоб вона ще чимось не пожбурила. Це мале, худе створіння, з замурзаним від туші та сліз лицем, на двадцять п’ять кілограмів менше і на добру голову нижче смикалось немов ведмідь. Чортеня вирвало одну руку і зацідило мені ляпас. Щоку обпекло наче на неї потрапив окріп. Я зацідив їй у відповідь. Вона на мить замовкла. Видно до останнього думала, що їй це зійде з рук. Знаю, я не повинен був, але стримуватись не так легко, коли з маленької мухи можна роздути істерику розміром з мамонта. Її ненависть перейшла на рівень вище. Мій ляпас ще більше розізлив її. Дід*ко, я навіть не уявляю, хто з нас кого більше ненавидів і зневажав. Вона спробувала дістати мене коліном в пах, але на ці штучки я не купився. Скоротив дистанцію, затис її в сталевих лещатах. Її руки намагались роздерти мене. Зуби міцно вп’ялись мені в плече. Я відчув, як вона вгризалась в мою плоть. Ніколи не жалівся на нестачу сили, але тоді я відпустив її. Ще один ляпас. І тиша. Вона затихла побоюючись ще одного удару в відповідь.
Але цього разу я стримався. Переді мною стояло тендітне беззахисне створіння, що намагалось вести себе наче дика кішка. Це жінки, з ними не буває нормально. Їм треба цього. Вони не признають, але їм час від часу потрібні такі сварки, істерики. Не знаю чому. Може вони так спускають пар?
Її очі горіли ненавистю. Мої мабуть теж. Це тільки небайдужі нам люди змушують нас ненавидіти. На тих, хто нам байдужий, ми нервів не тратимо. Я рушив на неї. Вона зробила крок назад, але їй не було куди відступати. Вона не боялась мене. Але цей виплеск гніву знесилив її. А я мав добратись до неї раніше ніж би вона знову почала плакати.
- Не підходь!
Пізно. Мої руки схопили її за лице, притягнули до себе і я її поцілував. Спочатку вона пручалась, навіть раз до крові вкусила мене за язик. Але за кілька секунд її руки мене обплели. Ми так і стояли посеред маленької кухні, серед гори розбитого посуду і цілувались. А наша ненависть? Ні, в той момент вона підсилила щось, що прийшло їй на зміну…
***
Ми лежали в ліжку голі, спітнілі, тяжко дихаючи. Я міг би заприсягтись, що чув своє і її серце. Вони стукались наче барабанний дріб. Якщо б добряче прислухатись, то може вони б бились в такт.
- А я думала вихідні пройдуть сумно – вона поцілувала мене в надкушене нею ж плече.
Я засміявся. Дівчина, яка лежала поруч зараз і дівчина яка кілька годин тому розносила все що могла… Це ніби дві різні дівчини.
- Чому ти мене поцілував? – запитала вона.
- Якби не поцілував, то я б тебе вбив – глянув на неї.
- Я б сама себе за таке вбила – наморщивши свій маленький носик сказала вона.
- Тоді чому ж так себе вела?
- Бо я жінка, йолопе! Я уваги хочу. Хочу, щоб мене любили, хочу пристрасті. Тебе хочу розрухати. Хочу, щоб ти ревнував, дратувався, забороняв мені щось. Так ми цього не показуємо, але нам це потрібно. Для нас це турбота, любов.
Я глянув на неї не приховуючи своєї недовіри. Вона спочатку зніяковіла, роблячи свій погляд настільки невинним наскільки могла.
- Ну добре – від наївності і невинності не залишилось і сліду – і заради сексу теж. Він після сварки просто бомбезний.
- А якби я тебе не поцілував?
- Ну – вона зробила паузу – я б тоді трощила в твоєму домі все що б знайшла.
Тоді поцілувавши мене в шию прошепотіла на вушко
- Поки б до тебе не дійшло. Ти в мене звісно тупенький, але я тебе і такого люблю…
- Ти, реально, зло.
- Я твоє маленьке чортеня.
Вона швидко поцілувала мене в губи, а потім розреготалась. Я промовчав. Це був один з тих випадків, коли жіноча логіка просто вщент знесла мій здоровий глузд.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623234
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.11.2015
автор: Тост