Я завжди плакав, бо постійно
У місті й навіть у селі
всі говорили традиційно
російською, мов Москалі.
І Зовсім я не проти того
Удома говоріть собі.
Чому земля нам дана богом
І вистраждана в боротьбі
Тепер мов мухами убрана,
Що так образливо мені.
О ненько люба і кохана
Ти завжди мучилась в брехні.
Мене принижували часто,
Мов я селюк, мов бидло я...
Ні, зовсім я не був нещасним,
Бо Україна є МОЯ
Сміялися бо вишиванку
бува вдягав я на свята,
Любив, як на моєму ґанку
Хтось Українською співа.
Нарешті, в місті і в селі
Згадали, що ми Українці
Це серце зігріва мені,
Але так коле у печінці.
Бо задля цього так багато
Нам пережити довелося,
Хтось втратив, сина, друга, брата
І досі плаче стоголосся.
Я УКРАЇНЕЦЬ - навіки
І не змінити це нікому.
Назавжди згинуть хай вовки,
Що не вертаються додому.
Що продають мене й тебе,
Що кров висмоктують з народу.
Хай переломиться хребет
У тих хто сам позбувся роду
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620500
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.11.2015
автор: Собко Вадим