Мов перед стратою, стояв
Тепер він перед… власним сином,
І навіть сам того не знав,
Для чого шапку чемно скинув.
Тримав її біля грудей
І очі опустив додолу:
Тільки б не бачити людей,
Тільки б потрапити додому!..
А син дивився і… мовчав,
Та погляд був багатослівний:
У ньому батько прочитав,
Як ріс без нього хлопець здібний,
Як другосортним відчував
Він серед тих, хто ріс із батьком,
Як біль-образу тамував,
Як заздрив він скоробагатькам,
Як заробив собі колись
На перший свій ручний годинник,
Як з другом вчитись подались,
Як з себе виліпив людину!..
І ось тепер син – перед ним:
Давно ж хотів заглянуть в очі.
Їхав сюди лиш за одним:
Сина й тепер він знать не хоче?
Старому важко щось сказать –
Слова чомусь всі розгубились,
І навіть батьківська сльоза
Чомусь з дороги трохи збилась.
Він шапкою її утер…
Нарешті все ж побачив сина.
Чи стане легше жить тепер?
(І знов сльоза щоку зросила).
Стоять ці два чоловіки,
За статусом і віком – різні.
Між ними ж – проміжок який!
А по крові – близькі, бо ж рідні…
І раптом… перший крок… удвох
Вони зробили. Одночасно!..
Я знаю їх давно обох:
Вони – і давні, і сучасні…
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617489
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 31.10.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)